В офісі Національної спілки композиторів її голову, 64-річного Євгена Станковича у призначений час знайти важко. У його кабінеті за ноутбуком чергує композитор Сергій Пілютиков, 41 рік. Навіть не відривається — захоплений комп"ютерною грою за сюжетом Другої світової війни.
— Я з вами зараз не можу спілкуватися по творчих питаннях,– каже, втупившись у монітор. — У мене тільки три життя залишилось.
Час від часу до кабінету зазирає композитор Сергій Зажитько, 43 роки. У руках — чотири пляшки пива "Чернігівське світле", за плечима — шумна ватага митців.
Станкович з"являється хвилин за 40. Пояснює, що в артистичній вітальні консультував диригента Наталю Паламарчук щодо тонкощів своєї симфонієти. Молодий композитор Олег Безбородько просить на завтра рекомендацію для вступу до спілки. Станкович стрімко йде до письмового столу в пошуках папірця.
— Нічого, що тут на зворотній стороні якісь вірші надруковані? "И вновь весна, забыто все, и сердцу милые мгновенья", — декламує з огидою.
Швидко пише рекомендацію, а тоді подає знак Зажитькові з компанією — щоб заходили. Ті сідають за довгий стіл навпроти Станковича. Зажитько відкорковує пиво брелоком від ключів. Радісно барабанить пальцями по пакетах із чіпсами, імітуючи стукіт друкарської машинки.
— Піду я від вас, хлопці, — скаржиться Станкович. — Зі спілки, з консерваторії, з Нацради грьобаної, — звідусіль піду. Злий я став: працювати хочеться, а не бігати цілими днями по кабінетах і киряти з такими йолопами, як ото ви.
Мені по барабану влада тодішня, і теперішня теж
Киває у бік компанії:
— Це нагадує циганський табір у мене вдома 20 років тому. Тоді в гуртожитку консерваторії ремонт робили, і моя дочка, Рада, що тоді на музикознавця у Тамари Гнатів вчилася, — руками широко окреслює в повітрі щедрі форми Тамари Франківни, — привела до нас жити всіх своїх друзів. Слава Богу, квартира на Некрасовській в мене була велика, людей вісім-десять там щороку вміщалися. Пізніше, пам"ятаю, і Женя Громов, піаніст наш авангардний, зі своєю дружиною Свєточкою тусувався. Він, здається, у всіх композиторів устиг пожити. З ним мені дуже подобалося: приходжу з роботи, відкриваю холодильник — а там порожньо.
Коли музику пишете?
— У молодості вночі писав. Так звик, що вдень уже не міг. Упродовж майже 20 років працював редактором у видавництві "Музична Україна". Главред там був дуже ліберальний — Юрій Малишев, царство йому небесне. Дозволяв на роботу виходити через день. А потім почалися проблеми із зором, і лікарі заборонили працювати вночі.
А дружина не протестувала проти такого режиму?
— Здається, вона тільки раділа, що їй ночами ніхто спати не заважає. Я всі свої людські функції виконував справно, то ж які тут можуть бути образи? Є речі, які пов"язані з роботою, а є — із життям. Одружився я дуже рано, ще до армії: дружині було 17, мені — 19. Так що 45 років уже в шлюбі. Якби не був композитором, напевно, стільки не витримав би. Діти вже виросли, рипатися зараз начебто вже й не солідно.
За радянських часів влада давала вам зелене світло?
— Я займався своєю справою. Так, відвертим дисидентом не був. Але ніколи не мав нічого понад те, що заробив власним талантом. 10 років був секретарем парторганізації у спілці. Це всіх задовольняло: мої якості людини, яка любить випити, закусити і поговорити, не заважали іншим проявляти себе. Мені по барабану була влада тодішня, і теперішня теж. Я навіть із жахом починаю схилятися до думки, що радянська система була не гірша за цю. Головне в житті композитора — писати музику.
Зараз виконують багато ваших скрипкових творів.
— Можливо, то залишки мого комплексу неповноцінності. Я з дитинства мріяв грати на скрипці, але мене не взяли — сказали, що переросток. А ще в нашій школі викладали трубу. Та коли я подивився, як у неї дують, подумав, що для цього велике здоров"я треба мати. Тому пішов на баян. З восьми років заробляв на весіллях — по слуху підбирав миттєво. Випивав стакан горілки і шпарив до ранку.
А зараз багато п"єте?
— Коли як. Раніше пив більше, але разово. Коли в 1990-х потрапив до Канади, за півтора року англійською вивчив тільки одне речення: "Пліз, ван кап оф вайн" — будь ласка, одну склянку вина. А ось курити кинув, — додає гордо. — Коли хочеться закурити, починаю лузати насіння. Раніше ніколи його не їв, та зараз на нервовому ґрунті і козлом завиєш. Старість, вплив алкоголю на мізки, зміни режимів, революції, коаліції, надлишок вітамінів у організмі, витік кальцію з кісток... Відчуваю, що поступово міняю орієнтацію. Музичну! — скоса зиркає на Зажитька, що регоче. — Починаю писати як Бог на душу положить. То Чайковського слова, між іншим. Це не так просто й зробити. Композиторам теж притаманна стадність. Треба мати багато грошей, хороше здоров"я та силу духу, щоб послати всіх в одне місце і йти своїм шляхом.
1942, 19 вересня — народився в місті Свалява на Закарпатті
1961 — одружився з 17-річною піаністкою Тамарою
1961–1964 — служба в Радянській армії (артилерія, рота охорони)
1965 — навчання у Київській консерваторії в класі композиції Бориса Лятошинського, згодом — Мирослава Скорика
1966 — народилася донька Рада; нині музикознавець, громадянка Канади
1973 — з"явився на світ син Євген; нині — скрипаль у симфонічному оркестрі Національної опери
1977 — отримав Шевченківську премію
1985 — його Третя камерна симфонія занесена ЮНЕСКО до десятки найкращих творів світу
з 1990 — професор, завідувач кафедри композиції Музичної академії імені П. Чайковського
2 
1
Коментарі
183