27 травня поховали 23-річного Володимира Прокопчука з села Гаразджа, що за 7 км від Луцька. Його мобілізували до армії. У ніч на 22 травня Володимира і ще 16 військових розстріляли сепаратисти під містом Волноваха Донецької області.
У вівторок близько 14.00 на сільському кладовищі збирається понад тисячу людей. З автобусів виносять вінки та живі квіти. Біля хреста із портретом Володимира стоїть молодий чоловік, на вишитому рушнику тримає коровай. За кілька хвилин із трьох катафалків виносять труни з тілами Прокопчука, 31-річного Дмитра Йовзика та 33-річного Віталія Махновця. Їх ховатимуть поруч на центральній алеї.
Прощання з героями триває понад годину. Коли могили засипають, 25-річний Ігор носить між присутніми коровай.
— Тої неділі Володя мав дружкувати в мене на весіллі. Жінка моя Олена з ним росла. Сусіди. Ми також три роки товаришували. Досі не вірю, що тепер йому коровай на кладовищі ношу, — Ігор не стримує сліз.
Перший вінок на гріб Володимира ставлять від матері. Вона ледве тримається на ногах.
— Все — як сон. Хочу, аби хтось мене розбудив, — крізь сльози говорить 44-річна Валентина Прокопчук. Поправляє зсунуту з голови чорну хустину. — Така дитина золота була. Якби він зараз бачив, що я плачу, підійшов би і, як завжди, витер сльози. Сказав би: "Мамо, чого ти? Все буде добре. Все завжди закінчується добре!".
Як був маленьким, мені довіряв найбільше. Не раз сидимо на кухні, а він говорить, говорить. Про школу, про друзів, про наше життя. Я йому кажу: "Сину, в нас грошей нема. Бачиш, інші діти заможно живуть". А він: "Мамо, і в нас все буде. Чого ти переймаєшся?".
Чоловік працював на підшипниковому заводі, я — в дитячому будинку. Як Вові було 4 рочки, переїхали в кімнатку гуртожитка — 12,4 "квадрата", одна кухня на п'ять сімей. Але син любив нашу хату. Бо обстановка була дружня, — жінка покашлює, у неї хриплий голос.
— Навіть не пам'ятаю, чи він коли в тебе плакав, — обіймає за плечі Валентину сестра 55-річна Людмила Березовська. — У нього чи проблеми, чи радість — завжди усмішка до вух. А як вже щось пообіцяв, то з шкіри вилізе, але слово стримає. Свої справи відкладе, щоб допомогти. Завжди тримав батьків у курсі — де він, що робить. Най на секунду, але мамі подзвоне, щоб не хвилювалася.
Родичі інших загиблих розходяться. На кладовищі з оберемками квітів залишаються тільки найближчі друзі та сім'я Прокопчуків.
— Там автобус чекає. Зараз поїдемо пом'янемо сина, — каже 46-річний Іван Прокопчук.
Люди моляться про себе. У тінь під туї відходить 25-річний Дмитро Каврус, витирає рукою спітніле чоло.
— Вову знаю з чотирьох років. Ми мешкали через стінку в гуртожитку. На одні секції ходили, в одну школу. Він умів розрадити, як ніхто. Якось сиділи в компанії. У мене настрою не було. Посварився з усіма через якісь дрібниці. А він підійшов: "Чого не веселишся? Діма, живи одним днем", — хлопця душать сльози, не може говорити, відвертається. — Зідзвонювалися постійно. І того дня говорили, потім вночі. Казав: усе добре, спокійно. Йдуть відпочивати. Як завжди, все скривав, якщо щось не так.
Підходить Валентина Прокопчук. Її під руку тримає чоловік. Жінка каже:
— Прийшла повістка 8 квітня. Почала його відмовляти. А він: "Мамо, я — патріот! Якщо треба захищати свою державу, піду!". Спочатку в Володимир-Волинському вони були, потім — у Рівному. Чоловік йому говорив, що мобілізовані мають бути люди з досвідом. Ті, які Афган пройшли, чи довго служили.
У батьків просять хліб і рушники. Залишають їх на могилі.
— Син не жалівся. Але як 5–6 травня приїздив в отпуск, то проговорився: "Як живемо? Та хуже циганів". Думала, жартує. Він покашлював. Вже тепер мені розказують, що солдати спали на сирій землі. Стелили хіба гілля з дерев, щоб не так тягнуло. От і простудився. А ще складав собі гроші, хотів бронежилет замовити. Йому за весь час служби дали 1600 гривень, — закриває обличчя руками Валентина Миколаївна. Хитає головою. — Коли сина забрали, плакала постійно.
— Як я воював в Афганістані, то знав свого ворога. Був готовий вмирати. А тут хто воює? Українці з українцями. За що? — скрикує Іван Прокопчук.
Володимир загинув від вогнепального поранення в голову. Після пострілу жив ще дві години. Помер у лікарні.
— Я в той день новин до обіду не бачила. На роботі була. А потім друзі почали дзвонити, питати, як і що з Володею. Не могла йому додзвонитися. Поїхали в військкомат. Командир сказав, що син — у списках поранених. Взяла телефони лікарні. Надзвонювала. Якась жінка сказала: співчуваємо, ваш син помер. Через оці всі вибори тіло привезли нам тільки в понеділок вечором, — розповідає мати.
Прокопчуки йдуть до виходу із кладовища. На зупинці чекають два жовті "Богдани". Ними люди їдуть у Луцьк на поминки за загиблими воїнами.
У Прокопчуків є молодший син — 14-річний Юрій.
Восени мав гуляти весілля
— Батько Володі в Афганістані в Кандагарі отримав тяжкі поранення в ногу і легеню. Досі в нозі цвях носить. Має багато медалей за відвагу, — розказує Ірина Микитчук, подруга Прокопчуків. — Досі живуть у маленькій кімнатці в гуртожитку. Не хотіли просити квартиру, хабарі давати. Дуже чесна і справедлива сім'я. Володя мріяв після одруження свою хату побудувати.
Володимир Прокопчук закінчив Луцький педагогічний коледж. Отримав професію вчителя фізкультури. Там познайомився з дівчиною. Цієї осені мали гуляти весілля.
— Оля — дуже хороша. Володя з нею кілька років зустрічався. Весілля могли і скоріше зробити, але батьки хотіли трохи грошей прискладати — аби все було, як в людей, — додає Ірина.
1 
1
Коментарі