21-річного Василя Стеценка з Романівки Тальнівського району Черкаської області поховали біля Франкфурта-на-Одері. Останнього листа мати й сестра Євдокія отримали 10 квітня 1945-го. Матір написала в частину. Звідти відповіли, що Василь загинув.
— Я не вірила, — згадувала сестра Євдокія Харченко. — Надіялася, що Вася живий і ось-ось прийде додому. У кінці червня з госпіталю прийшов батько. Коли зі сльозами став цілувати Василькове фото, до мене дійшло, що я вже ніколи брата не побачу.
Василя Стеценка кілька разів намагалися забрати остарбайтером до Німеччини. Уперше врятував учитель німецької мови Єнш, який цінував хлопця за гарні знання. Удруге його випросила у німецького коменданта Христинівки одна пробивна романівська жителька. Надалі переховувався від німців по родичах та лісах.
26 квітня 1944-го у домотканому одязі, пофарбованому бузиною, його забрали на фронт. З війни написав кілька листів.
"14 червня 1944-го. Здрастуйте, дорогі батьки. Передаю свій красноармійський привіт і повідомляю, що я живий і здоровий. На місце прибув благополучно. Одне погано, що загубив гроші, ложку, кружку й голку. З Романівки я сам. Є хлопці із сусідніх сіл. Пишіть усі новини. Який урожай на озимину, ярину, фрукти? Без дому мені трохи скучно. Хочу вареників".
"12 лютого 1945-го. Привіт з фронту. Я живий і здоровий. Письма ваші одержував давно. Останнє, де сповіщали про Сашка, що поранений. Одержав письмо від Петі Теофановича. Його нагородили орденом Слави третього ступеня. Новини у мене такі: скоро будемо в Берліні".
"2 червня 1945-го. Здрастуйте, дорогі батьки Стеценка Василя Микитовича. Шлють вам його товариші полум"яний привіт і бажають доброго здоров"я в праці та житті. Сьогодні одержали ваше письмо від 21 травня. Вирішили дати відповідь про долю Василя Микитовича. Він до нас прибув ще зимою, під час боїв у Померанії. Веселий, молодий і любимий був Василь, наш товариш. Але в боях за річку Одер в наступальному бою на берлінському направлєнії 16 квітня був тяжко поранений і вмер. Вічна слава йому. З привітом його товариші Стаднюк, Луценко, Куманський, Суюнгалієв".
На місце прибув благополучно. Одне погано, що загубив гроші, ложку, кружку й голку
У сусідньому селі Мошурові мобілізували Панаса Артемовича Чукала. 29 квітня він загинув в угорському Секешфехерварі. За тиждень до смерті написав прощального листа доньці Паші:
"Здраствуй, дорога Пашо. Сповіщаю, що я живий і здоровий, але життя моє хвилинне. Зараз сижу в окопах на передовій і чекаю смерті з хвилини на хвилину. Добре, коли б цей лист не був останнім. Пока, дочко, прощай. Прости, може, чим образив. Споминай мене. Цілую крепко".
Односелець Чукала Андрій Пономаренко перед смертю писав дружині Марії:
"Добрий день або вечір, моя дорога дружина Маша! Я думаю, ти знаєш, що служба моя хороша, тільки одне погано, що кривий. Бігати не можу, Гітлера доганяти. Вислав би тобі грошей, так у нас гроші не такі, а угорські. Але я постараюся узнаю, чи можна замінити. Як живий буду, вишлю. Бо ти знаєш, яке наше життя — два шаги від смерті. Вибач, що погано написав, бо пишу до лопатки в окопі. Кузьма Білан є живий. Майборода та Мазур — убиті".
Рядовий Леонтій Коломієць з Мошурова загинув 27 січня 1945 року в Угорщині. Останнього листа написав дружині.
"Здрастуй, моя Настюша і мої діти. Настюша, ти мені часто снишся уночі. Чи, може, дома шось не в порядку?"
За чотири роки війни загинуло 5437 тальнівців.
2 
1
Коментарі
6