Сергій Подерв"янський малював оголених жінок

"Натурщиці віддано йому служили, — розповідає про чоловіка вдова художника Сергія Подерв"янського Людмила Міляєва, 81 рік.

— Міністр культури Ростислав Бабійчук сердився: "Щоб цих жіночих портретів Подерв"янського не було".

У невеличкій галереї "Арт-Фокстрот" у Києві відкрилася  перша посмертна виставка художника. В експозиції 35 робіт, 11 з яких — "Оголені". На відкриття прийшло 30 гостей.

— Сергій не любив виставлятися і продаватися, — зізнається Людмила Семенівна. — Якось прийшов до нього покупець. Сергій відмовив йому, бо в нього було неприбрано. Він був педант, майстерню тримав в ідеальному порядку.

Син художника — поет і художник Лесь Подерв"янський, 54 роки, — запізнюється. Приходить зі своєю третьою дружиною, 33-річною Марією. Вітається з матір"ю, знімає куртку й прямує до столика з вином.

— Кілька років тому Сергія вдарило дверима на вході до станції метро Політехнічний інститут, — продовжує пані Людмила. — Упав і зламав кульшовий суглоб. Зробили операцію. За рік стало гірше. Довелося робити другу, а серце мав слабке — 10 років тому він переніс інфаркт. От воно й не витримало. У реанімації малював — хворих, які лежали поруч, медсестер. Останні малюнки — дерева, які бачив з вікна квартири.

Розповідає, що разом вони прожили 54 роки. А познайомилися у друзів.

Пускав кільце диму від цигарки через усю уборну

— За два тижні одружилися, — згадує. — Йому було 36 років, мені — 27. Він був красень. Учився в Пітері, до Києва приїхав на канікули. У Пітері я побачила, що в побуті йому дружина не потрібна. Бо хоч і був бідним студентом, мав прачку, швачку. Я поїхала на Кавказ лікуватися, мала проблеми зі щитовидкою. Коли повернулася, від Сергія прийшов церемонний лист з проханням руки і серця. Наступного дня вислав гроші на квиток до Пітера.

Лесь бере келих червоного вина.

— Батько малював отак — витягнутою рукою, — перекладає келих в ліву руку й витягує праву. — Чітко, точно та впевнено. Пензлем володів, як майстри кендо мечем.

Навпроти столика висить портрет чоловіка в картузі.

— Це сторож Іван у Києво-Печерській лаврі, — пояснює вдова. — Любив випити. Коли побачив свій портрет, спитав Сергія: "Чого це ви мене такою мазепою зробили?".

— Я його пам"ятаю, — втручається Лесь, — батько бухав з ним.

— Ні, то Михайло Дерегус з ним випивав. Ішла якось до Сергія в майстерню, назустріч — п"яний Дерегус (народний художник України, покійний. — "ГПУ"). Каже: "Оце трохи випив з Ванею". Потім додає: "Сеніним". Сенін був поважною людиною — зампредсовміну.

— Я із сином Сеніна вчився в школі, — згадує Лесь. — Великий хуліган був. Мав таку здібність — пускав кільце диму від цигарки так, що йшло рівнесенько через усю уборну. А ще міг музикально ригнути — видавав любу мелодію Баха.

— Ну, я цього не знаю, — скромно усміхається мати. — Сергій любив випити, але не п"янів.

Розповідає, що, коли Лесь учився в художній академії, його батько очолював там кафедру:

— Завжди ставив Лесику за малюнок "трійку". Дитина через це ніколи не отримувала стипендії. На п"ятому курсі один з викладачів заявив: "Родичів просимо вийти". Сергій вийшов, і Лесик уперше отримав "п"ятірку".

Син бачив себе біологом, вивчав комах. А в 9 класі почав запоєм малювати. Вступив до художньої академії з другого разу. Було мало натурщиків, то замість атлета Лесеві впіймали десь двірника. Він був з великою головою, животом і кривими ногами. Лесик отримав за малюнок "двійку".

Жінка сідає на стілець. Каже, що втомилася.

— Влада не дуже шанувала мого чоловіка, — продовжує.— Він був безпартійний, із корінних киян. "Народного художника" отримав уже в часи незалежності. Та й "заслуженого" дали пізно. У нас були "жигулі", на яких ми об"їздили всю Україну. Трохи подорожували за кордоном. Разом нас пускали лише в соцкраїни. До Югославії чомусь не пустили. 10 років ми жили в моїх батьків. Сергієву маму перед війною заарештували, відібрали квартиру.

Згадує, як у воєнні роки чоловіка врятував альбом.

— У розбомбленій школі він знайшов аркуші паперу, зшив їх. Весь час носив цей альбом за плечима у речмішку. Поряд розірвався снаряд, осколки прошили три його альбоми наскрізь. Тому рану отримав несмертельну. Ці альбоми збереглися.

Між пейзажами висить портрет жінки в червоному піджаку. Це — пані Людмила. Підписано: "1964".

— Удома я була зайнята, тому малював мене на відпочинку. А це, — показує на портрет засмаглої жінки в капелюсі, — одна з дружин скульптора Валентина Зноби.

×