Наталія Павлова, 48 років, із Вінниці продає повітряних зміїв. За вітряної погоди їздить із ними Київщиною. Коли тихо, торгує бантами для волосся.
Наталія стоїть між наметами на базарі у Переяславі-Хмельницькому на Київщині. Скаржиться, що немає вітру.
— Цей бізнес придумав мій старший син Ярослав, — розповідає жінка. — Йому 32 роки. Якось зробив десять зміїв. Каже: "Попробую продати". За 20 хвилин розібрали. У мене п"ятеро дітей. Сідаємо всі разом: одна паяє, друга вирізає, третя — реєчку. За день сотню штук можемо виготовити.
Ціни на повітряних зміїв 3–30 грн. Дешеві — з поліетиленових пакетів, дорожчі — з шовку. Жінка розгортає синього змія з хвостиком.
— Підніметься на тисячу метрів, — запевняє вона. — Ми колись на два кілометри відпустили.
Каже, син Ярослав уміє робити змія-лелеку:
— Красний клюв, чорне оперення, сам білий, такий красівий!
Своєї машини Наталія не має.
— Їжджу електричками, автобусами, — каже жінка. Біля неї стоїть 30-річна донька Сніжана. — Моя територія — Київська область. А діти по всій Україні торгують. Один син, Владик, у Чехії, працює на стройці. Улітку ми й на Чорному морі, й на Азовському продаємо. Із конкурентами сваримося за пляжі. У Криму їх багато.
— Дєвочки, хоч по одній копійці киньте, Христа ради, — монашка з іконою ходить між наметами. Наталія дає їй дрібну монету.
Чоловік не ходячий, ползающий, можна сказать
— У Вінниці не торгую, бо стидаюся, — зізнається. — Я раніше брильянти виготовляла на заводі "Кристал". Але сократили. На прохідній голими проходили. Із резинкою на голові чи заколкою — не можна, треба розчесатися. Тапочки обтираєш об спеціальні щітки. А потім в чьом мать роділа і в тапочках — через прохідну. Десять років працювала.
Питаю, чи робітники не намагалися вкрасти із заводу діаманти.
— Да, да, — киває Наталія. — Якось зразу 18 чоловік міліція забрала. Один одного поздавали. Повністю готовий камінь взяти невозможно, тільки на конєчному виході. На кожному участку своя операція. Там — розколка, там — розмєтка, огранка, шліфовка. З усіх участків по одному змовилися. Кого посадили, кого условно. А кого з "вовчим білетом" уволили.
Розказує, що під час перебудови зарплату видавали доларами:
— Або привозили японські товари: одежу, битову техніку, парфумерію.
— Скільки такий бантик? — підходить білявка в плащі.
— П"ять гривень парочка, — відповідає Наталія. Каже, що найдорожчий коштує 8 грн.
— Бантики важче, як зміїв, робить, — пояснює. — Дуже це медлєнно. Чоловік у мене — інвалід. Володимир не ходячий, ползающий, можна сказать. Помагає мені листочки нарізати.
За словами жінки, мала у Вінниці квартиру, але продала, бо великій родині було там тісно. На виручені гроші купили будинок. Донька розлучилася з чоловіком, живе разом із батьками, виховує сина. Молодший син Наталії, з невісткою та донькою, теж біля них. Є ще одна незаміжня донька.
— Вибирайте бантики, на різиночках усі! — закликає покупців. — Мама моя ніде не працювала, — згадує. — Я невдачно родилася — наполовину сліпенька, з глаукомою. То вона зі мною возилася. Якось їхала в поїзді, а її попутником був глазний професор. Посовєтував, що найкраще для очей земляніка прямо з корня. "Везіть її в ліс і запихуйте, скільки можете". Я на цю земляніку досі дивитися не можу.
Каже, в окулярах ходила до 15 років:
— А потом лічила косоглазіє, ходила з одним закритим оком. Як адмірал Нельсон.
1958, 27 травня — Наталія народилася у Вінниці
1974 — 16-річною вийшла заміж за інваліда Володимира
1975 — народився син Ярослав; за два роки — донька Сніжана; ще за два — Владислав; через вісім років — Іван; за рік потому — Альона
1976 — три роки працювала провідницею в поїзді
1995 — звільнили із заводу "Кристал", на якому 10 років обробляла діаманти
2000 — торгує повітряними зміями
Має п"ятеро онуків
Коментарі