Сім"я Наталії Павлової продає повітряних зміїв

 

Наталія Павлова, 48 років, із Вінниці продає повітряних зміїв. За вітряної погоди їздить із ними Київщиною. Коли тихо, торгує бантами для волосся.

Наталія стоїть між наметами на базарі у Переяславі-Хмельницькому на Київщині. Скаржиться, що немає вітру.

— Цей бізнес придумав мій старший син Ярослав, — розповідає жінка. — Йому 32 роки. Якось зробив десять зміїв. Каже: "Попробую продати". За 20 хвилин розібрали. У мене п"ятеро дітей. Сідаємо всі разом: одна паяє, друга вирізає, третя — реєчку. За день сотню штук можемо виготовити.

Ціни на повітряних зміїв 3–30 грн. Дешеві — з поліетиленових пакетів, дорожчі — з шовку. Жінка розгортає синього змія з хвостиком.

— Підніметься на тисячу метрів, — запевняє вона. — Ми колись на два кілометри відпустили.

Каже, син Ярослав уміє робити змія-лелеку:

— Красний клюв, чорне оперення, сам білий, такий красівий!

Своєї машини Наталія не має.

— Їжджу електричками, автобусами, — каже жінка. Біля неї стоїть 30-річна донька Сніжана. — Моя територія — Київська область. А діти по всій Україні торгують. Один син, Владик, у Чехії, працює на стройці. Улітку ми й на Чорному морі, й на Азовському продаємо. Із конкурентами сваримося за пляжі. У Криму їх багато.

— Дєвочки, хоч по одній копійці киньте, Христа ради, — монашка з іконою ходить між наметами. Наталія дає їй дрібну монету.

Чоловік не ходячий, ползающий, можна сказать

— У Вінниці не торгую, бо стидаюся, — зізнається. — Я раніше брильянти виготовляла на заводі "Кристал". Але сократили. На прохідній голими проходили. Із резинкою на голові чи заколкою — не можна, треба розчесатися. Тапочки обтираєш об спеціальні щітки. А потім в чьом мать роділа і в тапочках — через прохідну.  Десять років працювала.

Питаю, чи робітники не намагалися вкрасти із заводу діаманти.

— Да, да, — киває Наталія. — Якось зразу 18 чоловік міліція забрала. Один одного поздавали. Повністю готовий камінь взяти невозможно, тільки на конєчному виході. На кожному участку своя операція. Там — розколка, там — розмєтка, огранка, шліфовка. З усіх участків по одному змовилися. Кого посадили, кого условно. А кого з "вовчим білетом" уволили.

Розказує, що під час перебудови зарплату видавали доларами:

— Або привозили японські товари: одежу, битову техніку, парфумерію.

— Скільки такий бантик? — підходить білявка в плащі.

— П"ять гривень парочка, — відповідає Наталія. Каже, що найдорожчий коштує 8 грн.

— Бантики важче, як зміїв, робить, — пояснює. — Дуже це медлєнно. Чоловік у мене — інвалід. Володимир не ходячий, ползающий, можна сказать. Помагає мені листочки нарізати.

За словами жінки, мала у Вінниці квартиру, але продала, бо великій родині було там тісно. На виручені гроші купили будинок. Донька розлучилася з чоловіком, живе разом із батьками, виховує сина. Молодший син Наталії, з невісткою та донькою, теж біля них. Є ще одна незаміжня донька.

— Вибирайте бантики, на різиночках усі! — закликає покупців. — Мама моя ніде не працювала, — згадує. — Я невдачно родилася — наполовину сліпенька, з глаукомою. То вона зі мною возилася. Якось їхала в поїзді, а її попутником був глазний професор. Посовєтував, що найкраще для очей земляніка прямо з корня. "Везіть її в ліс і запихуйте, скільки можете". Я на цю земляніку досі дивитися не можу.

Каже, в окулярах ходила до 15 років:

— А потом лічила косоглазіє, ходила з одним закритим оком. Як адмірал Нельсон.

1958, 27 травня — Наталія народилася у Вінниці
1974 — 16-річною вийшла заміж за інваліда Володимира
1975 — народився син Ярослав; за два роки — донька Сніжана; ще за два — Владислав; через вісім років — Іван; за рік потому — Альона
1976 — три роки працювала провідницею в поїзді
1995 — звільнили із заводу "Кристал", на якому 10 років обробляла діаманти
2000 — торгує повітряними зміями
Має п"ятеро онуків

×