Жінка літнього віку тицяє мені складений папірець і біжить на автобусну зупинку в центрі Києва. Це записка від колишнього бізнесмена 44-річного Володимира Красикова — запрошує приїхати до нього на столичні Теремки, на конспіративну квартиру. Там ночує не більш як одну ніч підряд. Чоловік не користується мобільним. Каже, щоб не відслідковували конкуренти. Тричі здійснювали замах на його життя. До 2014 року Володимир мав бізнес із мільйонним оборотом — власний автосервіс у центрі Києва. Сьогодні — розорений рейдерами. Ночує в авто, наметах, їздить зоною АТО з волонтерами.
Дзвінок квартири не працює. Стукаю стільки разів у двері, як сказано в записці. Володимир тут же відчиняє. Світла всередині немає. З меблів — лише диван і два табурети. Господар вибачається, що не має кави, аби пригостити.
Чому ви не зателефонували мені, а прислали гінця з папірцем? — запитую.
— Це моя теща, вона не продасть. А по гаджету можна відстежити місце перебування. Коли в тебе стріляють просто на вулиці посеред твоєї столиці, довіра зникає не лише до влади, а й до найближчого оточення, — каже Красиков. Сідає біля заштореного вікна на табурет. На чоловікові дороге, але пошарпане пальто. Він то нервово розщіпає на ньому ґудзики, то знову защіпає.
Ви були меценатом. Фінансували організації, що по Україні опікуються десятками реабілітаційних центрів для наркозалежних. Нині ховаєтеся від людей.
— Саме через благодійність у мене почалися проблеми. Я фінансував благодійні організації, що утримують ребцентри для наркозалежних, і наркомафія наїхала на мене. Донецька братва влітку 2014-го відібрала мій бізнес — майстерні біля центрального автовокзалу в Києві. Я не здавався — ходив по судах. За це на мене почалося полювання. Тільки-но намагаюся вчергове добитися правди, в мене знову або стріляють, або родині погрожують.
У Верховній Раді приблизно половина депутатів заробили статки на наркотиках. Із наркоманією в Україні борються лише недержавні ребцентри. Вони існують на пожертви бізнесменів, які свого часу в них же й отримали звільнення від залежності. А депутати-наркобарони скубуть їх з усіх боків, не дають працювати.
Який стосунок має ваш автосервіс до наркоманії?
— Знадобилася точка біля автовокзалу — прибуткове місце для наркоторгівлі. Вирішили відібрати її у мене. Тепер там притон. Вони часто ховаються під вивісками комунальних підприємств і аптек. Аптекарі з наркоманами навіть запровадили спеціальний жаргон. Кажеш кодове слово — дають дозу.
У великому місті знайти наркоточку можна по підвішеному на високий паркан чи електричні дроти старому взуттю — переважно кросівок.
Ви опинилися у них на шляху?
— Так, — Володимир знімає пальто. — Тоді одне зі столичних комунальних підприємств біля автовокзалу очолював нардеп від "Партії регіонів", потім — від "Опозиційного блоку". Він кинув око на сусіднє високоприбуткове підприємство — на мій автосервіс.
Як відбувалося рейдерське захоплення?
– 1 квітня 2013-го у старого директора комунального підприємства, в якого я орендував площу, закінчився контракт. Нова влада запропонувала йому залишитися на їхніх умовах — приватизувати підприємство і продати за безцінь землю, — Красиков починає ходити кімнатою. — Той чоловік був порядний і відмовився. Його грубо прибрали. Поставили свою довірену особу, яка активно займалася обслуговуванням режиму Януковича — брав участь у політичних махінаціях, фальсифікаціях, підтасовуваннях. Із його ім'ям були пов'язані гучні скандали в медіа.
Новий директор підприємства захотів хабара — щомісячну данину. Я відмовився. Тоді "регіонал" привів спортивного вигляду посіпак і все моє забрав силою. До Революції гідності таке було нормою. Саме так "усьо" ставало "данбассом". Це гасло вони й написали на моєму паркані.
Після Майдану вони не втекли з Києва?
— Нічого не змінилося. Я пройшов горнило вуличних боїв на Інститутській і Грушевського. І мушу в своїй державі ховатися від братків.
Тому ви пристали до волонтерів, які їздять у зону АТО?
— Серед них багато таких циганчуків, як я.
Ви намагалися через суд добитися повернення бізнесу?
— Вже не вірю ні в суди, ні в поліцію, ні в наше гниле суспільство! — каже Володимир. — Усе куплено, усе продано! Кров ми проливали марно.
І все-таки?
— Спочатку намагався повернути своє законним шляхом, — чоловік знову одягає пальто й сідає на табурет. — Став збирати інформацію. І тільки-но вкотре писав заяву в суді, не минало і дня, як мене відслідковували бандити.
Володимир знімає пальто, піджак, гольф і майку. Показує сліди від куль на плечі, на руці та на шиї. Каже, що дві рани заліковував у шпиталі на передовій у зоні АТО. Одну — тут, у квартирі, бо була важка.
Як відбулися замахи?
— Останнього разу, — він показує шрам на шиї, — я заїхав у подвір'я моєї майстерні мікроавтобусом. Посперечався трохи з ними. Коли сів в авто, мені пустили кулю вслід — у відкрите віконце. Я зміг вирулити на вулицю і змитися.
До Революції вони нагло били в підворіттях. Після неї стріляють будь-де, де побачать. У 1990-ті було безпечніше. Політична і правоохоронна структури України не можуть захистити. Бо досягли дна, гепнулися задами об нього і прикусили язики. Антикорупційні органи вдають боротьбу з корупцією. І роблять це з обережністю сапера — аби не зруйнувати стійкі корупційні схеми.
Ви не думали виїхати за кордон?
— Нащо ж я тоді був на Майдані? Нащо хлопці гинули? Аби ми втікали за кордон? Коли почалася Революція гідності, я влився в ряди борців, вклав останні гроші. Бо вірив — після перемоги і видворення бандитів зможу спокійно жити і працювати, як колись.
Де ваша сім'я?
— Ховаю там, де й сам не знаю. Сім'я живе на іншій квартирі. Я там не був, щоб не знати адреси і не зізнатися, якщо катуватимуть.
Чому ви не припиняєте боротися? Гадаєте, все вдасться?
— Ні, не вірю, що вдасться. Просто не можу здатися.
8 
35413
Коментарі