— Здесь нам хорошо. Но все мечтают только о том, чтобы настал мир и мы вернулись домой, — каже директор Луганського обласного дитячого будинку 62-річна Катерина Донцова. Торік, після захоплення міста сепаратистами, сиротинець переїхав до Сіверськодонецька — за 97 км від обласного центру. Перед тим дітей силою намагалися вивезти до російського міста Ростов-на-Дону.
Дитячий будинок займає другий поверх протитуберкульозного санаторію. Біля входу стоять візочки, великі іграшкові машини, самокати й триколісні велосипеди. Поряд облаштували дитячий майданчик із новими гойдалками, гіркою й пісочницею. На мотузках сохнуть випрані пелюшки, шапочки, шкарпетки й повзунки. Нещодавно у приміщенні зробили ремонт. Катерина Донцова запрошує до кабінету. Збоку біля столу — український прапор. У кутку на поличці стоїть коробка цукерок "Рафаелло" і пляшка "Моршинської".
— Через обстріли в Луганську час від часу зникала вода і світло. Щоб діти не були голодні, закупили керогази й готували їм на вулиці, — Катерина Михайлівна сідає у крісло. Говорить голосно, чітко промовляє кожне слово. — Наприкінці липня тиждень ночувала в дитбудинку. Мала бути поруч у разі непередбачуваної ситуації. Останній місяць сиротинцем керувала міністр освіти ЛНР Леся Лаптєва. Вранці 26 липня подзвонила мені. Сказала, що нам везуть гуманітарну допомогу. За дві години зателефонувала ще раз. Повідомила, що за годину нас евакуюють і повезуть у Крим.
Тоді на зміні були 20 людей. Зі мною поїхали 15 — тільки вони встигли взяти свої паспорти. Сепаратисти надали два автобуси, крадені, бо на жоден не мали документів. За Ізвариним (селище, де розташований пропускний пункт на кордоні з Росією. — "ГПУ") нас зупинили російські прикордонники. Про евакуацію нічого не знали. Питали: на основі чого виїжджаєте? І чому везете дітей?
На пункті пропуску стояло багато машин. З однієї вийшов знайомий — працівник відділу освіти. Сказав: думав посадити у ваш автобус родичів. А тут кажуть — ви у Ростов їдете, а нам треба у Крим. Зрозуміла, що нас обманули. Почала дзвонити співробітникам, родичам. Вдалося знайти номер уповноваженої з прав людини Валерії Лутковської. Вона підключила консула України в Ростовській області, зв'язалися з усіма українськими міністерствами та відомствами.
Коли представники ЛНР, які нас супроводжували, дізналися, що їхати в Ростов не збираємося, почали погрожувати й обзивати нецензурними словами. Лаптєва казала мені: ми ще в Луганську зустрінемося. Тільки побачу тебе — зразу розстріляю. Один з еленерівців намагався порвати мої документи. Я тоді тримала на руках дівчинку. Вона почала плакати, а потім сказала: цей дядько дуже поганий. Що він від нас хоче?
Катерина Михайлівна знімає окуляри. Тре очі, щоб не заплакати.
— На російській митниці провели дев'ять годин. Діти плакали, кричали, постійно хотіли то пісяти, то какати. Через кожну годину гріли воду кип'ятильником, щоб зварити їм дитяче харчування. Наші автобуси від'їхали о третій ночі. До того часу українські відомства з'ясовували, куди ми маємо їхати. Вирішили — до Харкова. Як тільки рушили, всі діти одразу заснули. Стрес дав велику захисну реакцію. Зараз вони нічого не пам'ятають. У малюків до 3 років через кожні два тижні пам'ять стирається.
Катерина Михайлівна запрошує подивитися приміщення. Скрізь вставлені нові вікна, перестелений лінолеум, стіни пофарбовані в біле. Веде у старшу групу. Семеро дітей у слюнявчиках сидять за столом. Доїдають кашу, запивають компотом.
— Спасибо, было очень вкусно, — каже 3-річний Олександр.
Катерина Михайлівна гладить хлопчика по голові.
У молодшій групі з малюками до року — 14 дітей. Половина сплять у ліжках. Інших тримають на руках няні. Годують із пляшечок.
— Зараз у дитбудинку 52 співробітники, — пояснює Катерина Михайлівна. — Всі раніше працювали зі мною в Луганську. У штаті було 270 людей. Решта переїжджати відмовилися. У Луганську дитбудинок продовжує працювати.
На крайньому ліжку починає плакати 2-місячний Володимир. Катерина Михайлівна бере хлопчика на руки. Повільно піднімає його вгору й опускає. Дитина сміється. Рукою торкається дужки її окулярів.
— Вовка народився у Станично-Луганському районі. Мама від нього відмовилася. Вона та її сестра постійно народжують дітей. За 15 років через наш дитбудинок пройшли шестеро їхніх дітей.
Виховательки одягають малюків. Виносять їх на прогулянку.
— Зараз у Луганську важка моральна обстановка, — говорить Катерина Михайлівна. — Люди не спілкуються, бо бояться сказати щось зайве. Друзям і однокурсникам дзвоню лише привітати зі святами. Сказала: часто не дзвонитиму. Не знаю, як це сприйме ваше оточення. А підставляти вас не хочу. Вони погодилися. Самі телефонують рідко.
"Усі хочуть усиновити красиву, здорову дитину й обов'язково — дівчинку"
У Луганському обласному дитбудинку в Сіверськодонецьку живе 21 дитина. Більшість — до року.
— Їх кидають у лікарнях, лишають у пологових будинках, — розповідає директор закладу Катерина Донцова. — За цей рік через дитбудинок пройшло 30 дітей. 16 усиновили. Через війну черга на усиновлення зменшилася. У Луганську в черзі стояли 120 людей, зараз — трохи більше 60. Усі хочуть усиновити красиву, здорову дитину й обов'язково — дівчинку.
Місяць тому родина фермерів із Луганщини усиновила трьох діток — дівчинку і двох її братиків. Іноземці дітей у нас не всиновлювали. За українським законодавством, мають право брати дитину після 5 років. Рідні мами дітей забирають рідко. Вчора вперше за півтора року подзвонила мати одного хлопчика.
3 
1
Коментарі