— Життя — несправедлива штука, особливо до добрих людей. Коли думаю про свого брата, розумію — світ лише для корисливих і підлих, — говорить 47-річна Романія Півчук зі Львова.
Її брата Романа покинула дружина, поки він воював у Луганській області.
Романія працює перукарем на вул. Науковій. У вівторок після обіду фарбую в неї волосся. У перерві між процесом, жінка пригощає чаєм, показує фотографії брата.
— Красень, високий, чорнявий. У школі всі дівчата за ним бігали, — розповідає Романія. — Він завжди був підтягнутий, любив футбол. А ще ходив на єдиноборства. Друзів мав цілу купу. До нього тягнулися, бо веселий і добрий. Однокласник його Мішка постійно Ромі завидував. Ще зі школи вони любили одну дівчину, на рік від себе молодшу Олену. Мішка сам рижий, не показний, то та дівчина перевагу моєму братові віддавала. А той хоть і не показував, як ревнує, але аж іскри палив з очей, як їх разом бачив.
Олена й Роман одружилися через шість років після школи, народився первісток.
— Ще ніколи брата таким щасливим не бачила, — згадує. — Коли малого приніс до хати, просто на крилах літав. Олені щодня квіти дарував за сина. Вона взагалі нічого дома не робила. Ромко інженером працював на заводі. Відпрошувався раніше додому, посуду мив, борщі й голубці варив. 2012 року в них донька народилася.
— Коли війна почалася, брата призвали. Служив у 24-й механізованій бригаді. У серпні отримав травму голови. Спочатку лежав у столичному госпіталі, а через пару тижнів до Львова приїхав. Зайшов у хату, а в нього на кухні Мішка чай п'є. Кругом у хаті його речі. Тут Олена з ванни виходить, каже: "Тебе стільки не було, а мені допомога потрібна була. Вибачай, але тепер ми з Михайлом живемо".
— Брат не робив скандалу. Того ж вечора до мами на квартиру пішов. Закрився в кімнаті, два дні не виходив. А як вийшов, ми його просто не впізнали. Весь зчорнілий і губи скусані до крові. Стали переконувати, що жінок у нього ще багато буде. Головне —діти, які люблять його понад усе. Заради них треба жити. Через кілька днів таких бесід Рома наче трохи прийшов до тями, — згадує сестра. — Оформив розлучення, квартиру залишив дітям.
— У листопаді брат знову повернувся на фронт. Спочатку не хотів іти, але його лікарняний закінчився. Хоч і мав сильні головні болі, та на війну відправили. Як їхав, ми зібрали багато необхідних речей. Але він взяв лише теплі черевики і термобілизну. Сказав решту передати волонтерам. Для себе захисту не хоче. Коли проводжала його, був настільки спустошений, що аж серце розривалося. У нього немає жодного бажання повернутися додому живим.
З Романом зв'язуємося телефоном. Чоловік просить не називати його прізвища.
— Як літом їхав на фронт, мріяв повернутися додому, де мене чекають і люблять. Тепер виявилося, що дому нема, — каже Роман. — Тут я потрібен. Маю справжніх друзів, які нізащо не зрадять. Воювати стало нестрашно. Якось байдуже, вернуся я тепер з війни чи ні.
3 
1
Коментарі
1