— Уже півроку місця собі не знаходжу. Як могло таке зі мною трапитися? — каже львів'янка 43-річна Ірина Золотко.
Торгує морозивом біля Оперного театру. Закриває будку, залишає табличку "Буду через півгодини" та просить продавщицю льодяників поруч приглянути за товаром.
— Доньку, своє сонечко, хоронила двічі: коли вона народилася та у грудні торік, — витирає сльози, мне хустинку. — Родичі приховали, що моя дитина живою народилася. Хто давав людям право позбавляти мене материнства? Якби знала правду, все було б інакше.
Довго ніхто мене заміж не кликав, — говорить Ірина. — Одразу після школи знайшовся залицяльник, але я була геть мала. Мама сказала, аби відчепився від мене. А потім ніхто не траплявся. Усі однокласниці заміж повиходили, дехто дітей до школи посилає, а мені 30 років і досі сама.
Швачкою працювала. Коли поверталася з роботи додому, у трамваї випадково високий чоловік зачепив. Вибачився, розмовляв російською. Я усміхнулася. Запитав, чи можна мене додому провести. Батьки тоді були на дачі, то в нас він уже й залишився. Казав, що приїхав з Кривого Рогу. Хоче тут жити, але немає, де зупинитися.
Стали жити разом, — продовжує Ірина. — Батьки наполягли, аби ми офіційно одружилися. Мама казала: "Нам квартиранта не треба. Давай ти будеш зятем". Артем приніс срібну обручку. Обіцяв, як тільки знайде роботу, змінить її на золоту. Одразу завагітніла. На УЗД сказали, що буде дівчинка, але з ДЦП. Пропонували перервати вагітність. Я відмовилася. Не вірила, що то правда. А якщо й хвора, то що, вже не моя дитина? Значить, Бог мені підготував таке випробування.
Пологи були дуже важкі, — розповідає. — Родити сама не змогла, кесарили. Під час операції відкрилася кровотеча, завезли в реанімацію. Від великої втрати крові довго не приходила до тями. Через три доби розплющила очі, спитала, де моя дитина. Лікарі та медсестри мовчки виходили з палати. Артем сказав, що доця померла. Він уже її поховав. Мама розповіла, що її закопали на могилі бабусі, бо дитя нехрещене. У мене почалася післяродова депресія. Зовсім не хотілося жити. Зомліла, коли при виписці побачила, як матері виходять з роддому з немовлятами на руках. Весь світ став немилий.
За два роки Ірина розлучилася з чоловіком. Де він зараз, не знає.
— Після родів ми стали практично чужими людьми. Мені не хотілося, аби торкався мене. Сусідка бачила Артема з іншою жінкою. Я не з'ясовувала, хто вона і звідки. Нарешті знайшла привід подати на розвод.
У грудні торік отримала телеграму з Криворізького будинку-інтернату.
— Думала, що хтось помилився адресою, — витягає із сумки затертий клаптик паперу. — Пишуть: "Ваша дочь Анна, 2003 года рождения, 15 декабря умерла". Внизу номер мобільного телефона. Я одразу передзвонила. Це була вихователька з того інтернату. Вона розповіла, що 12 років тому в їхній інтернат чоловік привіз новонароджену дівчинку з церебральним паралічем. Казав, що її мама живе у Львові, зараз тяжко хворіє, тому не може доглядати за дитиною. Якщо одужає, то забере.
За весь час до дитини ніхто не навідався, — говорить Ірина. — Анночка померла через вроджені вади. З такими довше не живуть. Вихователька через знайомого міліціонера розшукала мій адрес, відправила телеграму, — плаче. — Казала: "Анночка была светлым Божьим ребеночком. Мы ее очень любили. Сами растили, сами похороним. Только этой бессовестной матери в глаза хочу посмотреть. А еще говорят, что на Западной Украине люди — верующие".
Спочатку хотіла вистрибнути з вікна. Але схаменулася. Треба дочекатися свого кінця і уже там, на небі, пояснити доці, як усе було насправді. Коли повернулася з похорону, зібрала батьків і сестру — просила пояснити. Мама має слабе серце, одразу за корвалол вхопилася. Сестра розкричалася, що я невдячна. Вони, виявляється, про мене дбали. Боялися, що я все життя на хвору доньку змарную. Ще й купу грошей витратили, аби лікарі мовчали. Машину в Кривий Ріг наймали, завідуючій інтернату платили. Далі я не слухала. Продовжую жити разом з батьками, до тої теми більше не повертаюся. Але щовечора, коли їх бачу, думаю, що вчинили смертельний гріх.
1 
1
Коментарі