— Війна — це тяжка праця психологічно, морально та фізично. Постійні обстріли виснажують. Але до цього звикаєш, як і до будь-якої іншої роботи, — каже 57-річний Володимир ПИЛИПЕНКО з Черкас. Раніше був військовим льотчиком першого класу. Зараз — на пенсії.
— Мріяв бути пілотом із дитинства, — розповідає Володимир Пилипенко. — Після школи чотири роки вчився у Чернігівському вищому військовому авіаційному училищі. Проходив службу пілотом та інструктором у місті Городня на Чернігівщині. А через два роки мене перевели до білоруського міста Пружани. Там освоїв новий тип літака — СУ-25. Його ще називають "грач", бо нагадує птаха. Він одномісний. Пілот у ньому одночасно і штурман, і стрілець.
Рік служив в Афганістані.
— Бойові удари наносили по базах моджахедів, складах або караванах, які доправляли зброю та боєприпаси, — продовжує. — Цілі виявляли завчасно чи знаходили їх під час льотних розвідок. Нас обстрілювали майже щодня. Вдень розуміли, що обстріл почався, коли бачили стовп диму. Вночі — спалахи. Це треба було вчасно помітити й почати петляти. Якщо цього не зробити, літак могли б збити. Траплялося, що по моєму випускали автоматну чергу. Швидко покидав це місце і намагався більше не наближатися. У випадку серйозного пошкодження літака треба було б катапультуватися з парашутом. Мене це оминуло.
Несли службу щодня, без вихідних. Вилітали чотири рази на добу. Польоти були і вдень, і вночі. Жили в дерев'яних бараках по чотири особи. Умов не було ніяких. Тільки дерев'яні стіни. Коли мали трохи вільного часу, грали з хлопцями в міні-футбол. Самостійно побудували сауну.
Після війни в Афганістані Володимир Пилипенко служив у Білорусі. До України повернувся 1992 року. Має 180 бойових вильотів. Отримав кілька нагород.
— Перші місяці після повернення з Афганістану мені важко було адаптуватися до мирного життя, — говорить Пилипенко. — Поглиблювала депресію економічна криза в Радянському Союзі, який доживав останні роки. Продукти, техніку, меблі продавали лише по талонах. Велика радість була, коли купив м'який куточок у квартиру. Жодної реабілітації військовим не пропонували. Спиртним гасили спогади. Мій найжахливіший — смерть товариша Борі Гордієнка. Його збили в останні дні війни під Кабулом.
В Умані на Черкащині сім років був командиром пілотажно-демонстративної групи "Українські козаки".
— На літаках Л-39 демонстрували майстерність у Києві, Одесі та Вінниці. Виступали у столиці на п'ятій річниці незалежності України. Зі мною літав Володимир Топонар (пілот, який був за штурвалом літака, що впав під час авіашоу на Скнилівському летовищі у Львові 27 липня 2002 року. Тоді загинули 77 осіб. 250 людей отримали травми. Топонара засудили до 14 років позбавлення волі. 2007-го його помилував тодішній президент Віктор Ющенко. — ГПУ). Він був висококласним пілотом і амбіційною людиною з власним "я". Трагедія 2002 року сталася через його помилку. Під час виконання фігури вищого пілотажу "ухо" Володя мав набрати висоту, потім швидкість, а потім знизити літак. Та висоти він трохи недобрав і зачепив землю. Для пілота це — кінець кар'єри. Володя психологічно зламався. В одну секунду все для нього закінчилося.
Володимир Пилипенко пішов у відставку 1998-го.
— В Україні тоді було скрутне становище. Польотів ставало менше. Через брак фінансування нашу льотну групу скоротили. Після звільнення переїхав до Черкас. Більше не літаю. З товаришами підтримуємо зв'язок. На зустрічі приїздять багато ветеранів-афганців із Білорусі, Росії та Об'єднаних Арабських Еміратів. Намагаємося уникати політичних тем. Білоруси постійно розпитують про війну на Донбасі, співчувають. А росіяни цієї теми не зачіпають.
4 
1
Коментарі