Через війну Дмитро Глібовицький покинув роботу в Польщі
Полтавець 35-річний Дмитро ГЛІБОВИЦЬКИЙ до війни працював у Польщі далекобійником. Після 24 лютого повернувся додому.
— Колись працював у Полтаві, займався професійно сплавами на байдарках і пасажирськими перевезеннями. Але через бюрократичні закони й корупцію виїхав у Європу. Був у різних місцях і країнах. Якийсь період працював гірським інструктором у Грузії, а останнім часом — далекобійником у Польщі, — розповідає Дмитро Глібовицький. — Війна застала мене в дорозі — за кермом. Машину треба було вести виважено, спокійно, дотримуватися правил. А не виходило. Думав, що треба вертатися. Мої друзі в Полтавській області будуть партизанити чи у Збройні сили України підуть, а я тут відсиджуватимуся? Для мене є більшою честю загинути з моїми людьми, ніж жити в Польщі та бачити, як на моїй Полтавщині ота курка висить. Я там виріс. Знаю там кожну річку і ямку. Раптом що — буду партизанити, вороги мене точно не знайдуть.
Коли Дмитро зібрався їхати додому, начальник віддав йому свій автобус.
— Шеф запитував: їхатиму чи ні. Сказав, якщо треба, то до вечора розрахують. Я підійшов до нього: "Допоможи купити бусіка, щоб міг нормально завантажитися і поїхати в Україну з гуманітаркою і тим, що там потрібно буде під час бойових дій". Він віддав автобус, у якому возив будматеріали. Колеги та знайомі зібрали допомогу й медикаменти. Сформували аптечки. Наклали ще шоколаду, печива та круп. Усе це повіз у Полтаву.
Додому дістався швидко — на другу чи третю добу війни. Якраз у ті дні в той бік машин було небагато, бо всі їхали з України, — продовжує. — Удома знайомі із Сум і Харкова попросили відвезти на Західну Україну. В автобусі вісім місць, але влазило вдвічі більше людей. Так я здійснив кілька рейсів. Не всі, хто покидають домівки, задоволені умовами, в яких їм доводиться жити. "Звиняйте", — кажу. До цього часу в Польщу їхали люди з однією метою — працювати. За це поляки нас поважають. Українці не перебирали, вносили свої пропозиції, щось покращували. Європейський рівень — це впахування. Нашим, які звикли робити по 8 годин на день і з перекурами, буде важко, бо там такого немає. Тому: якщо не готовий працювати — їхати за кордон немає чого.
У Полтаві Дмитро Глібовицький записався в територіальну оборону.
— Сказав, що маю військову освіту, можу лекції проводити. Обіцяли передзвонити. Багато друзів по штабах кажуть, що добровольців понабирали багато. Я поїхав у район, де виріс, кинувся шукати роботу: руки й ноги є, мізки є, обдзвонюю — немає поки що роботи. Тому волонтерю, допомагаю щось підвозити хлопцям на блокпости.
Наша армія змінилася. Стала адекватнішою, порівняно з 2005 роком, як я служив. Колись працював у фірмі, що уклала угоду з оборонною бельгійською компанією. Ми возили їм обладнання. Зараз ведемо перемовини, щоб допомогли. Якось обговорювали з ними, як у країнах НАТО побудована система військового вишколу й оборони. Їхній пріоритет — навчити бійця користуватися всіма видами військової техніки. І найбільша цінність — людина, навчена це робити. Якщо танк знищують — це не так страшно, коли гинуть кадри. Головне — зберегти особовий склад, а все інше можна відновити. Саме те, що нам дали новітню зброю і наші військові вміють користуватися цією технікою, нас зараз рятує. У росії — все навпаки. Там цінують літаки й вертольоти, бо вони дорогі, а військових вважають дешевим робочим м'ясом. Путін не візьме Україну ніколи. Перемога буде наша. Це тільки питання часу й ціни.
"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
1 
1
Коментарі