Переможницею двох конкурсів судоку N12 та N15 стала Прокопчук Галина Степанівна, 46 років із смт. Вовковинці Деражнянського району Хмельницької області. Про себе вона написала у листі до редакції:
"Із великою повагою і любов"ю до Вас — Галина. Одержала від Вас вітання зі святом Великодня. Я дуже вдячна всім працівникам редакції. Мені в житті зовсім не таланило. Напевне мама-небіжчиця на світ цей милий так благословила.
Мої батьки побралися незакоханими, бо це було в 1951 році, мало мужчин повернулося після війни. Їхнє життя не ладилося, а наше (дитяче) було жахливим. Він маму ображав морально та фізично. Покидав маму і нас шістьох дітей (чотирьох синів і двох дочок). Потім повертався до сім"ї, мама йому все прощала. Казала, що повертається, бо діти є, і з деяким часом набереться розуму. Всі ми, діти, народжувалися здоровими і нормальними, а з 10 років трьох братів хвороба обминула, а на трьох нас — старшого брата, мене і сестру — нав"язалася. Тяжко боліючи, ми стали інвалідами. Батьки возили нас до знахарів, і всі говорили, що то пороблено, що є порча. По третій клас я вчилася вдома, бо школа була недалеко, а з четвертого — у місті Ізяславі, у школі-інтернаті. Після закінчення 11-ти класів дали направлення до
м. Кам"янця-Подільського, в планово-економічний технікум. А мама не пустила, стала просити: "Що ти мене покидаєш? На моїй шиї четверо мужчин (тато, дорослий брат-інвалід і десяти- та тринадцятирічні менші брати"). Один середущий брат був уже жонатий. Я змушена була послухати маму, а зараз розумію, що я все життя була наймичкою. Відговорювала мене: "Замуж не йди. Бач, я здорова, нормальна і батько ображає мене. А кому потрібна каліка? Не зв"язуй рук здоровому мужчині, а з калікою ти не проживеш". Після таких слів, які вона часто повторювала, мені дійсно нічого не хотілося, я зненавиділа всіх. Та мене нікуди і не пускали, бо треба було за хазяйством слідкувати, усіх доглянути, нагодувати. У 1991 році у мами стався інсульт. Менші брати відслужили армію й оженилися. А в 1994 році у 42 роки помер старший брат-інвалід. Мама після такої втрати ще сильніше заболіла і втратила розум. Стала лежачою і не сповна розуму. Я доглядала маму, як могла, а через чотири роки її не стало. З"їхалася уся родина, допомогли похоронити. А мені порадили залишатися з батьком, поки живий. А він і маму ніколи не слухав, а після її смерті ще гірше запив, став по чужих селах гуляти, бо в своєму для нього вже не було жінок. Коли повертався додому, то обіжав мене словами. Раз так довів, що думала іти топитися. Всім сусідам говорив: "От, може, якась жінка і пішла б до мене, так через цю каліку ніхто не хоче". Від таких слів світ немилий був.
І от у 2001 році я приїхала у Вовковинці у дім для престарілих. Підійшла до директора, розповіла все. Порадив пройти комісію, розказав, які потрібні документи привезти, і прийняв. Ось так я потрапила у дім для престарілих. А тут всі керівники — хороші люди, співчувають. Із Летичіва не давали газет, так сестра-хазяйка Анна Дмитрівна додзвонилася і домоглася, щоб давали газети. Цікаві рубрики із Вашої газети читають всі.
Я бажаю журналістам і працівникам редакції міцного-міцного здоров"я, а Вашим родинам благополуччя і процвітання".
1 
1
Коментарі