— Ярослава працювала економістом у столичному ресторані. Здійснила свою мрію — купила квартиру в Києві. Згодом планувала придбати меблі й забрати до себе доньку. Але не судилося, — каже 26-річна Богдана Никоненко з Миргорода на Полтавщині. Її сестру Ярославу Никоненко, 36 років, торік 15 жовтня поблизу Мар'їнки на Донеччині застрелив ворожий снайпер. У неї залишилася донька 13-річна Софія.
Із Богданою Никоненко зустрічаємося біля кав'ярні "Казка" в Полтаві. Вона навчається в обласному центрі на технолога харчової промисловості, приїхала на захист дипломної роботи. Жінка в чорному вбранні. В руках тримає яскраво-червоний телефон. Вона — військовослужбовець, зараз у декретній відпустці. У Миргороді живе з матір'ю 55-річною Іриною Леонідівною, сином Платоном, 2 роки, і племінницею Софією.
— Із татом я служила в одному батальйоні, — розповідає Богдана. — 18 січня 2015 року він отримав поранення від ворожих "Градів" під час обстрілу Трьохізбенки Луганської області. Серце зупинилося дорогою у госпіталь. Загибель батька змінила сестру. Весною того ж року вона записалася добровольцем у ДУК "Правий сектор". Ніхто зупинити її не міг. Пройшла чотиримісячну підготовку в навчальному центрі "Десна". Рвалася на фронт. До кінця року потрапила у військову розвідку. Служила неподалік шахти Бутівка.
Богдана просить офіціанта принести дві кави лате.
— Ми періодично зідзвонювалися з Ярославою, — продовжує. — Сварилася, бо вона багато зайвого розповідала матері про фронт. Описувала, яка там ситуація, казала, що стріляють. Після смерті батька матір треба було пожаліти. Їй не варто було знати, де ми і що робимо. За півроку служби в "Правому секторі" сестра повернулася до Києва. Закінчила дві снайперські школи. Згодом їй видали гвинтівку українського виробника. Зараз зброя у навчальному центрі.
Дзвонить мобільний. Після кількахвилинної розмови Богдана насипає в чашку дві ложки цукру, розмішує. З сумки дістає орден "За мужність" ІІІ ступеня, яким посмертно нагородили Ярославу Никоненко. Кладе на стіл біля себе.
— Після загибелі сестри зателефонувала своєму комбату. Виплакалася. Та змиритися із втратою неможливо, — говорить. — Раз Ярослава мені наснилася. Були з нею в компанії знайомих. Сестра усміхалася, як і за життя. Вона й батько для нас лишилися живими. Звикли думати, що вони там, де немає зв'язку.
Раз на тиждень ходжу на кладовище. Квітів не купую. Приношу каву, бо вони її любили. Постою трішки. Часом не можу про деякі речі розповісти матері, чоловіку, а з ними говорю про все. Стає легше. Не маю відчуття помсти. Адже не знайду людину, яка натиснула на пускову кнопку "Граду", від якого загинув батько. І снайпера, який випустив кулю в сестру.
Надворі сутеніє. Богдана накидає чорну болоньєву куртку. На прощання обнімає.
— Донька сестри Софія ще мала. Не до кінця усвідомлює, що матері більше немає. Вона мені як рідна дитина. Ходить до школи, спілкується з однолітками. Я проти того, щоб діти жаліли, бо це нічим хорошим не закінчується.
3 
1
Коментарі