— Село велике — вісім тисяч людей. У радянські часи з нього мали зробити взірцеве. Тут народився Іван Фірцак — найсильніша людина світу ХХ століття. Маємо чотири садики, ресторани. Та люди, в основному, на заробітках, — каже 55-річний Петро Попюрканич із села Білки Іршавського району на Закарпатті. Тримає старий водяний млин, меле борошно. З нього вдома печуть хліб. У селі є ще один водяний млин. Раніше було 12.

На подвір'ї Петра Івановича на мотузках сохне два ряди випраної синьо-жовтої футбольної форми.

— Я начальник команди. Тобто президент, — говорить. Працює в сільській раді землерозпорядником. Він у випрасуваній картатій сорочці та чорних ­брюках.

Відкриває важкі дерев'яні двері хати під черепицею. Всередині стоїть кам'яний млин із великою дерев'яною чашею. Пахне борошном і пилом. Старі стіни побілені вапном. За вікном — струмок і металеве колесо з лопастями. На нього пустять воду, коли молотимуть.

— Тільки підсипай і готове забирай. А воно саме крутить. 100 кілограмів на раз можна засипати. Собівартість — тільки сировина. Електрику не тягне, — говорить Петро Іванович. — Для себе та для кількох сусідів мелемо. Стабільно раз у неділю. Для худоби треба постійно комбікорм. Люди, які люблять банош із бринзою, приносять кукурудзу.

Як воно на воді й на камені, то чисте і має натуральний запах, не перепалений моторами електромлинів, —чоловік підносить до носа складені пучки пальців, втягує повітря і примружує очі — ніби нюхає. — Хочеш мілко — камінь приспускається униз. Хочеш по-крупному — чучуть више його. А на електричному як? Усьо одно. Не одригуліруєш. Хоча і скорше.

На сірий хліб пускаємо пшеницю. Біле борошно не вийде, бо треба спеціальні технології, щоб висівки відділяли від зерна. При Союзі був дефіцит білої муки, то на паску тут мололи манку.

Петро Іванович після одруження перейшов жити до дружини. Її батько тримав млин. Мають двох синів. Вони їздять по три місяці працювати за кордон.

— Млин працюватиме ще довго, хоч йому понад 100 років, — каже Іван Попюрканич. — Не чув, щоб ще десь в Україні були такі діючі. У сусідньому Боржавському один залишився. Ще один — в іншому селі неподалік.

За ромським табором із помазаними глиною халупами, у кінці вулиці серед густих дерев стоїть будинок 51-річної Анни Зейкан. На воротах написано великими кованими літерами "1968".

— А я шо знаю?! То предки тим занимали, — Анна Зейкан виходить із хати. Вона — невисока блондинка. Має водяний млин, де давлять олію.

— Я в цьому домі — невістка. А млин 100 років тому вже тут стояв, — жінка веде всередину темного дерев'яного приміщення. Крізь шпарини у стінах пробиваються смужки яскравого сонячного світла.

— Як мололи, так і розсипали, — говорить про лушпиння із соняшникового насіння. Ним устелена підлога. У кутках його купи сягають по коліна.

— Соняшник усередину засипаєте, — показує дерев'яну посудину на кам'яних жорнах. — Зерна ся мелют на муку. Потім ся гріют, засипаються у прес, і цівочка олії тече сюди, — показує пальцем у виямку в підлозі. З неї пахне соняшниковим насінням.

— За годину маю 30 літрів олії. З магазинною — дві великі різниці. Наллєте маленько цієї — один жир. А магазинної влєте — вода. Невідомо, яку хімію добавляють. Але зараз всьо хімія. Даже той соняшник невідомо чим поливають. Сьогодні зеленеє, а завтра вже достиглий збирають. Тому люди так ся перечинили, що для себе самі сіють. Приносять до нас олію робити перед великими святами.

На базарі продаєють по 40 гривень літр. Довго не стоїть. Треба закручувати в банки під залізні кришки, щоб не псувалася. А поставити у пласмаску з-під води, то швидко матиме зіпсований запах.

Я сама лічно її негодна їсти через поджелудочну. Домашня олія — важка.

Виходимо на сонце. Після темряви мружимося.

— Тепер открили в Кошельові якийсь новий млин, — додає Анна Зейкан. — То ті, хто гендлярі, то йдуть туди. Там мотором і тонну, і дві за день б'ють. А тут самому треба всипати, вигрібати, крутити. Треба мати чоловічу сила. Чоловік на заробітках. А сини прийдуть, щось мало ­зроблять, та й всьо. З млина не вийде жити. Були пропозиції водити екскурсії. Та я на туристів не соглашаюся — хочу спокійно спати.

— Я теж буду млином займатися, — каже онук Василь. Крутиться біля нас. Ходить до початкової школи.

— Та ти тут не живеш навіть. Просто мама з татом на Чехах, то дитину з бабою зоставили, — додає Анна Зейкан. — Іди ся, дитино, перебирай після школи.

×