— Могу не остаться в Киеве, но в Донецк точно не вернусь. Там всегда было скучно и тесно. От прежней жизни не хватает только местного хлеба, — розповідає 36-річна Олена Клочко.
— У Донецьку дев'ять років працювала менеджером із просування брендів одягу. Після початку війни на Донбасі згодилася на пропозицію роботодавців переїхати в Київ. До столиці перебралася з нареченим 28-річним Володимиром.
Місце менеджера пропонували ще до окупації. Обіцяли вищу зарплату й безкоштовне житло. Я не погоджувалася, бо це — проблемна робота. Працівники звільнялися один за одним. Та коли з вікна побачила військові літаки над аеропортом, взяла сумку і виїхала. У роз'їздах бувала часто. Це сприйняла, як чергове відрядження.
Квартиру в Києві шукали через посередників. Господарі кидали слухавку, коли дізнавалися про донецьку прописку. Приховати її нереально, вписують при оформленні договору. Власники боялися, що втечемо через пару тижнів. Щоб винайняти житло, ми орендували квартиру на рік. Дали заставу за останній місяць. Ці гроші хазяйка мала право залишити, якщо з'їдемо раніше. Через два місяці підняла плату на 30 відсотків. Довелося переїжджати.
З одного боку, Київ мене розмазав, подавив морально. Я губилася в місті. Сідала в маршрутки, що їхали у протилежний бік. Якось мала знайти торговельний центр на виїзді з Києва. Додому збиралася повернутися автобусом для персоналу. Уже в дорозі зрозуміла: їду не туди. Виявилося, таких автобусів два. Один їхав у Київ, а другий — в Обухів. Я сіла в другий. О десятій вечора шукала, чим дістатися з райцентру. Пощастило, у столицю їхала остання маршрутка.
З другого боку — я закохалася в це місто. Вилізла зі своєї мушлі. Отримала нові можливості. Почала інше життя.
Роботодавці змушували працювати вище норми, штрафували. Начальник постійно давав зрозуміти, що я у безвихідній ситуації. Коли неправильно оформила презентаційний столик у магазині, зрізав місячну зарплату. Переселенцями затикали всі проблемні місця. На Великдень відправили у відрядження в Казахстан. Повернутися дозволили навіть будівельникам. А мене залишили.
Пропрацювала два роки і звільнилася. Останню зарплату видали чоловічими куртками. Розмірний ряд досі висить у шафі.
Після звільнення відкрила майстерню — друк на тканині. Гроші на техніку — 66 тисяч гривень — виграла у проекті "Новий відлік 2".
Мені сподобалося одне плаття. Продавщиця сказала, що не має розмірів, бо пошили лише три екземпляри. Я спитала: чому так? Каже, молоді бренди купують італійську стокову тканину. Є 10 метрів — шиють три плаття, є рулон — буде весь розмірний ряд. Вирішила дати дизайнерам можливість творити, незалежно від кількості матеріалу.
У Донецьк їздила торік весною до хворої бабусі. Місто розгромлене. Люди напружені, похмурі. Ціни космічні. Помідори коштували у п'ять разів дорожче, ніж у Києві. За маленьку упаковку пельменів віддала 90 гривень. За все платила рублями. Українську валюту брали лише таксисти. Коли поверталася в Київ, зібрала валізу непродумано — якийсь дріб'язок. З потрібного взяла хіба сковорідку.
Після переїзду відчула себе вільною. Почала жити із задоволенням. Був час, коли не мали посуду. У гості приїхали дідусь і бабуся, а в нас лише дві сувенірні тарілки. Їли по черзі. Ця історія дала внутрішню впевненість, що можу все.
У полоні допитували сім годин
25 травня 2014 року у день виборів президента Олена Клочко потрапила в полон. Бойовики ДНР влаштували засідку біля будинку.
— Близько десятої вечора нас із моїм хлопцем біля будинку скрутили люди з автоматами. На голову накинули мішки. Відвезли у відділення СБУ. Допитували 7 годин. Чула, як у сусідній кімнаті б'ють коханого. Потім розповідають, що в нього вже немає одного пальця. Найстрашніше було, коли збрехали, що він помер. Повірила, бо чула постріли.
Вибратися з полону допомогли батьки. Заплатили викуп. На ранок нас обіцяли відпустити. Але всі роз'їхалися по дільницях. Вову відправили рити окопи. Мене залишили з дружиною одного з командирів. Вона водила за собою по захопленій будівлі СБУ. Жінка нишпорила по тумбочках. Вибирала взуття для себе і куми.
2 
35413
Коментарі