— Коза даст фору корове. Десяток животных съедают в 10 раз меньше, чем корова. А молока дают в разы больше. К тому же едят все подряд и приводят по два-три козленка за раз, — каже 49-річний Олександр Кононов із міста Сіверськодонецьк на Луганщині. Рік тому переїхав у село Десятини Коростенського району на Житомирщині. Перевіз із собою дев'ять кіз. Має козину ферму на 200 голів.
Олександр зустрічає на вулиці біля хати. За похиленими воротами до дерева прибита вивіска "Сири Санича". Господар — у камуфляжних шортах і білій футболці із зображенням сумоїста. На голові має чуприну, зав'язану фіолетовою резинкою. Замість лівої ноги — протез. Правої руки немає по плече. Олександр — інвалід першої групи. Кінцівки втратив 11 років тому, коли працював на лісопилці.
— Не дотримався техніки безпеки, — Олександр, накульгуючи, заходить у двір. До хати веде стежка. Збоку на лавці стоїть бочка з водою, кілька порожніх відер. На березовому стовпці сушиться алюмінієва миска. Під високою липою на купу складені кабачки. Далі — порожня загорода для кіз.
— Попав у тріскодробарку. Мало перерізати пополам, — продовжує чоловік. — Про цей випадок тоді говорило все місто. Щоб мене врятувати, кров здало 100 людей. Рік не міг вийти з депресії. Поки в лікарні не познайомився з 19-річним хлопцем без ніг і руки. Він навчався, працював, мав купу друзів. Така злість на себе взяла: "Пацан-сопляк може жити нормально, а ти — ні?" Взяв себе в руки.
Олександр сідає на лавку. Протез витягує перед собою.
— Раніше Україна була для мене нічим, — говорить. — З початком війни зрозумів, що готовий життя віддати за рідну землю. Став волонтером. З колишньою дружиною Вікторією вдома тримали кілька кіз і овечок. Хлопцям на передову возили молоко, сир і м'ясо.
Під час однієї поїздки познайомився з волонтером Віталієм Васяновичем. Розказав, що мрію створити козину ферму. Торік він мені подзвонив. "Розводити кіз ще не передумав? — спитав. — Приїжджай у гості, обговоримо".
За кілька днів був у нього в Стариках, поряд із Десятинами. Тоді ж і вирішив сюди переїжджати. Тут гарні місця для випасу і багато вільних хаток. Обдивилися всі порожні будинки. Коли зайшов у цей, відчув тепло на душі.
Жінка з села допомогла знайти контакти власників. Віддав за будинок 13 тисяч гривень. Сім років стояв порожній серед непрохідних хащ. На подвір'ї порядок трохи навели. Тепер за хату буду братися. До зими треба грубу перемурувати.
Мій дім у Сіверськодонецьку стоїть порожній. Готовий безплатно віддати його переселенцям чи людям, які через війну втратили житло.
Колишня дружина переїхала. З нею розлучився торік. Зустрічаюся з жінкою із села Іршанськ. Алла має дачу в Десятинах. Жити самотнім не збираюся. Якщо мізків не вистачає, можна і з усіма кінцівками бути калікою.
Господар відчиняє сині полущені двері низької дерев'яної хати. На порозі нахиляє голову, щоб не вдаритися. У хаті глиняна підлога, пахне вогкістю. У веранді стоять два холодильники із 3-кілограмовими головками сиру. Поряд на столі у відрі з розсолом мокнуть ще кілька.
У кімнаті старе залізне ліжко, застелене червоним покривалом. У кутку на саморобних поличках розставлені книжки. На столі — розкрита збірка оповідань режисера й волонтера Руслана Горового "Казки на ніч". Біля неї на шерстяній хустці спить біле кошеня.
У хату забігає захеканий 11-річний Сашко — сільський хлопчик. Допомагає Олександру пасти кіз.
— Електропастух зламався, — каже він. — Кози вже начали розбігаться.
— Зараз до них піду. А ти віднеси електропастуха батькові. Скажи, щоб до ранку полагодив, — чоловік виходить на вулицю. — Санька — моя права рука. Називаю його "головний спеціаліст". Уміє все: косити, доїти кіз, приймати у них пологи. От тільки темряви боїться. Як стемніє — з хати не виходить.
Господар бере довгий костур і йде на вулицю. Слідом за ним наввипередки біжать двоє псів — Бадя і Бакс.
— Мати Баді жила з хлопцями на передовій, — розповідає. — Після загибелі її господаря собаку забрали волонтери з Вінниці. За кілька місяців подзвонили мені й кажуть: "Наша сука привела чотирьох щенят. Одного ніяк не прилаштуємо". Забрав собі. Бадя на долоні вміщався. Завжди спить у мене під ліжком. Варто на день кудись поїхати, починає сумувати. Як повертаюся, кидається на машину — зустрічає. Вже всім друзям автівки подряпав.
Час від часу Олександр зупиняється перепочити. Хвилин за 10 доходить до пасовища неподалік розваленої ферми.
— Ла-ла-ла-ла-ла! — голосно кричить. На крик з усіх боків збігаються кози. Безрога Масяна першою підбігає до господаря. Той дістає з кишені грушу-дичку, відкушує шматок. Решту віддає козі.
— Це моя улюблениця. Кози надкушені харчі не беруть. А ця груші їсть тільки після того, як їй відкушу.
— Забирайте мені цих собак, — дорогою назад кричить до Олександра пишнотіла брюнетка. З сином зістрибують із велосипедів перед Олександром і псами. — Ми вніманія на них не обращаєм, але дитяті страшно.
— Може, і собакам страшно, — відказує Кононов. — Вони ж не знають, що у вас в голові.
Жінка обганяє і щось бурчить під носа.
— Сама тримає здоровенного пса. Недавно одну тітку за руку вкусив. Мої ж нікого не кусали і не збираються, — продовжує чоловік. — Місцеві по-різному до мене ставляться. Одні радіють, що приїхав і щось у селі роблю. Інші — заздрять і намагаються заважати. Постійно кажуть: "Та алкоголік він. Нап'ється і п'яний з козами по селу ходить. Та ще й кричить "ла-ла-ла".
Раз не встиг за козами і вони забігли на цвинтар. Хвилин за 15 вигнав їх. Але люди з села зразу ж до мене прибігли: "Ваші кози квіти пощипали і на могилках нагадили". — "Ви б краще сміття там прибрали і хвіртку поставили, яка біля воріт валяється", — кажу. Тепер пустили поголос, що хочу собі забрати колгоспний садок. Яблука там усі рвуть, а привести його до толку ніхто не хоче.
О 20:00 Олександр з козами повертається додому. Тут чекають дві доярки.
— Зараз у мене працюють четверо людей, — говорить. — Доярки на роботу виходять позмінно. Доять апаратом. З усіма справляються за 2 години. За одне доїння плачу їм по 50 гривень.
Кононов виносить з хати головку сиру. Кладе на стіл. Ріже на тонкі скибочки.
— Люди за сиром самі сюди приїжджають, — розповідає. — Раз на два тижні з Віталієм возимо його в Київ. Уранці продаємо в одному з ресторанів. Скоро мені мають підключити інтернет. Збиратиму замовлення через мережу. Як похолодає, відправлятиму поштою.
Продаю по 230 гривень за кіло. Кожна головка має різний смак і аромат, хоч роблю їх за однією технологією. Один чоловік із Києва казав: "Твої сири кращі за голландські". Тепер щотижня приїздить до мене за ними.
Провів у полоні 98 днів
Два роки Олександр Кононов носить козацьку чуприну. Почав її відрощувати після того, як разом із колишньою дружиною 44-річною Вікторією попав у полон до бойовиків.
— Поїхали на передову до хлопців з "Айдара", — розповідає чоловік. — Вони мені чуприну вистригли. А за два дні попав у полон. Через зачіску з мене насміхалися: "Что за прическа? Укроп несчастный". Тоді поклявся, що до кінця життя її носитиму.
У полоні Олександр провів 98 днів.
— Спочатку тримали у міліцейському відділенні. Потім перевели в Луганську обласну адміністрацію. Там у невеликій кімнаті було 39 людей. Сиділи не тільки на столі, а й під ним. Годували баландою раз на день. Найважче було вночі. В туалет не пускали. Доводилося мочитися у пляшку на очах у всіх.
За якийсь час Віку почали виводити на роботу. Випадково зустріла чоловіків, які займалися обміном військовополонених. Їм удалося обміняти нас на сепаратистів.
2 
1
Коментарі