— Мій батько був активним учасником УПА, замолоду воював у січових стрільцях. А в 45-му його засудили як куркуля. Але він не був куркулем. Мав семеро дітей. А москалі прийшли до Галичини й почали стягувати величезні податки: за яблуню треба було заплатити 60 рублів, за кущ смородини — 50. Забирали все — збіжжя, молоко, картоплю, буряки. За один вулик батько заплатив 100 рублів податку. Тому потім мусив знищити улюблених бджіл-годувальниць. Коли серед зими виносив вулики на сніг, зомлів. Мама думала, що помер.
Як батька забрали, до мене прийшов двоюрідний брат і сказав: "Досить, Олю, гратися, збирайся на курси медсестер. Йдуть жорстокі бої..." Курси були у криївці під Звенигородом. Я там вчилася на операційну сестру.
У 47-му наш провідник Крук повідомив, що боївка розпускається, відходимо за кордон. Я перейшла у підпілля. А через два роки кадебісти мене заарештували.
— Вас виказали односельці? — питаю.
— Прийшов такий собі Петро Кучма позичати олії. А я саме несла обід хлопцям у схрон, що був у дворі... За обійстям встановили нагляд: двоє кадебістів сиділи в криниці — поклали дошку на зруб.
У сусідньому кабінеті в"язня забили, слідчому стало не до мене
Життя підпільникам врятував мій собака Рекс. Він ще до приходу партизанів страшенно радів і завчасу викликав мене з хати. От і того вечора стрибає, стукає у двері хвостом. Я бігом із Рексом на околицю села, назустріч хлопцям, попередила про засідку... Один із них уцілів, мешкає зараз у Львові.
Після арешту мені здерли з голови все волосся. Однак я мовчала. Тоді кинули в карцер. Води по коліна, а вони ще зо три відра льоду підкинули. Два дні витримала. Підлікували трохи — і знову на допит. Завели до слідчого, він і каже:
— Топи пічку, та так, щоб аж червоною була. Мовчатимеш — сядеш на піч.
На щастя, мене це оминуло. У сусідньому кабінеті в"язня забили, слідчому стало не до мене.
Потім — табори під Іркутськом. Працювала на лісоповалі. Відсиділа загалом сім років. Хрущов звільнив.
Пані Ольга показує посвідчення учасника бойових дій, довідку про звільнення з місць ув"язнення. Каже, що в УПА її псевдо було Зірка.
Після звільнення працювала на шахтах Донбасу, бо на іншу роботу не брали. Коли дозволили вернутися в Західну Україну, перебралася з чоловіком до Червонограда. Працювала також на шахті. Виростила шістьох дітей: троє своїх і троє чужих — двох сусідських сиріт й одного інтернатівського хлопця.
Живе пані Ольга на мінімальну трудову пенсію — 361 грн. Плюс 10 грн так званих табірних, які доплачують щомісяця.
На вокзалі її проводжають кияни Рудницькі — Петро Вікторович та Марія Степанівна. Вони познайомилися та подружилися торік на Майдані. Дарують помаранчевій бабусі два київські торти та дають на дорогу пакетик із бутербродами.
— Поможіть через газету пані Ользі, — просить Марія Степанівна. — Адже залишилася без даху над головою. Її чоловікові не сподобалася революційність дружини, тож зрештою довелося піти з квартири. Живе зараз то в однієї подруги, то в іншої. Може, комусь потрібен догляд — чи бабусі, чи дідусеві — за успадкування житла?
3 
1
Коментарі