Володимира Гапелика, 56 років, я знайшла по об"яві у газеті: "Продам колекцію мисливських трофеїв". На порозі трикімнатної квартири зустріли сам господар — високий і сивий, його кругленька дружина пані Людмила, 55 років, та трирічна онука Дашенька.
— Ви ж пропустили нашого головного охоронця, — Гапелик показав на опудало яскравого фазана над дверима. — А решта трофеїв онде, — проводить мене на великий засклений балкон, обшитий вагонкою. Там у нього м"який куток, а стіни завішані рогами.
— Чотири цапиних, троє — лані, ще троє — оленячі та чотири пари кабанячих іклів, — перелічує з гордістю.
Господар запрошує у кімнату. Пані Людмила приносить каву, цукерки та маленьку пляшку коньяку "Грінвіч". Володимир Гапелик — колишній військовий.
Мисливці п"ють тільки з лівої руки, щоб правою встигнути натиснути на гачок
— 38 років відслужив у армії, — чітко відрапортував. — Уже півтора року як на пенсії. Полковник у відставці, не в запасі, — наголосив. — Закінчив військово-дипломатичну академію в Москві. 24 роки відслужив у розвідці. Остання посада — аташе з питань оборони в Азербайджані. Служив у Чехословаччині, Німеччині, Латвії.
Колекцію мисливських трофеїв збирав три роки. А полювати почав ще 1969-го, у Північній Осетії, де навчався. Перша рушниця — "ТОЗ-34".
Наливаючи коньяку, він розповів, що в Німеччині після закінчення сезону щороку проводять мисливський бал. Збираються усі мисливці, обов"язково на рожні печуть кабанчика.
— Якось за сезон убив сотню кабанів. Мене нагородили оптичним прицілом. Та головна нагорода для мисливця — зірвати соснову гілку, вмочити її у кров впольованої тварини й устромити собі в капелюх. Іноді йдеш, наче ялинка, — підняв руки над головою, зображуючи гілочки. — Дивіться, — показує на фарфорового оленя на полиці шафи. — Це приз за те, що за одне полювання вбив п"ять кіз.
Коли синові було 10 років, він спитав мене: "Тату, а куди ти трофеї діваєш? — Скільки тобі потрібно: 10 вистачить?" — відповідаю. Відтоді почав збирати цю колекцію.
Першим був цап. Але попався старий — з малими чорними рогами, замучений якийсь. А оце класичний, — показує на цапині роги, які висять на балконі. — А отой кабан, — кивнув у бік здоровенних іклів, схожих на підкову, добряче поганявся за мною.
Сидів я на вишці, чекав. Виходить кабан — стріляю. За звуком визначив, що влучив. Викурив цигарку, а потім пішов по здобич. Бачу: лежить здоровенний кабан. Якщо мертвий — вуха стирчать, якщо притиснуті — ще живий. Посвітив ліхтариком — живий. Як схопиться — і на мене. Повернутися я не міг, бо він одразу накинувся б. Тому світив ліхтариком і біг задом наперед. Мій водій потім розповідав: "Дуже швидко біг ліхтарик". Убив я того кабана тільки з четвертого пострілу — живучий був. Ледь помістився в багажник "Жигулів".
До кімнати забігла Дашенька і взяла зі столу печиво. Вона була в маленьких туфельках на високих підборах.
— Перевзуйся! — звелів їй дід, та мала не послухала. Зайшла бабуся і забрала її на кухню — готувати обід.
А пан Володимир став пригадувати, як полював у мисливських угіддях генсека компартії Німеччини Ерика Хоннекера.
— Дуже хотів здобути муфлона. Не знав, що самки за самця стіною стануть. А мені ж потрібні трофеї, а не м"ясо. До речі, — він підняв келих, — мисливці п"ють тільки з лівої руки, щоб правою встигнути натиснути на гачок.
На моє прохання полковник розповів, як надає трофеєві "товарного вигляду".
Я тепер рибалю.
А рушницю передав синові
— Знімаю з голови шкуру. А потім голову тримаю під проточною холодною водою цілу добу. Тоді варю кілька годин, відокремлюю м"ясо і відпилюю череп. Коли висохне, кріплю на підставку. Перший досвід був невдалим — варив голову зі шкурою: сморід стояв цілий місяць.
Я цікавлюся, чому ж він вирішив продати колекцію.
— Я вже пенсіонер. Маю борги... От якби моя колекція потрапила до ресторану: уявіть, як гарно в залі буде... А я тепер рибалю. Люблю вранці з вудкою поганяти коропів. А рушницю передав синові.
2 
1
Коментарі