— Утворилася збочена реальність, що війна десь далеко. Одні воюють, а інші — "хорошо живут, едят мороженое и пьют пиво". Хотілося показати, що війна поруч, вона дісталася і до найглухішого села в Закарпатській області. Я з Коломиї на Івано-Франківщині. Війна на Донбасі для мене є далекою. Та коли приїжджаю додому, ідентифікую, що вона триває. Людей у чорному одязі стає більше, вулиці отримують імена загиблих воїнів, містом ходять ті, хто повернувся з фронту. Фізично війна не поряд, але її відголос дістався кожного куточка нашої країни, — каже 30-річний Мар'ян ПРИСЯЖНЮК. Він став ініціатором проєкту "Плюс один". У ньому взяли участь 22 родини загиблих на Донбасі.
За умовами проєкту кожна родина мала обрати сімейну реліквію, що нагадує їм про загиблого рідного. З якими предметами фотографувалися?
— Коли приїхали в Мукачево, донька загиблого військового показала листа, який вона відправила батькові на фронт. Писала, що чекає його, і він потрібен удома. Розповідала, що в рідному місті її цькують, бо він не поїхав до мадярів, як більшість робить у тому регіоні, а натомість відправився на фронт. Писала, що пишається ним. З'ясувалося, що на фронті її батько носив цей лист у нагрудній кишені. З ним і загинув: підірвався на фугасі. Лист повністю був у крові.
Родина з Києва обрала лицарський шолом. Мати загиблого хлопця сказала, що її син не був військовим, але був воїном. До 2014 року він цікавився історією, грав у настільну гру "ГО". Повідомив, що їде на фронт за пів години до виходу.
Із ким найважче було домовлятися?
— Найскладніше було домовлятися з сім'ями 2016 року, коли ми тільки починали роботу. У багатьох травма була свіжа. Коли телефонував, відповідали: "Ми не готові ні з ким зараз спілкуватися". Я казав: "Дякую". І шукав далі. Інші самі писали, що хотіли б долучитися до проєкту. Просили: "Якщо ви можете зробити щось для мого батька, сина чи чоловіка, то зробіть". Зрозумів, що для цих сімей важливо, щоб про їхніх близьких говорили й пам'ятали. Головне — не як про жертв, а героїв.
Наскільки важко було спілкуватися з рідними?
— Фотозйомка тривала до 3–4 годин. Людям було приємно, що про їхніх рідних говорять. Вони дякували. Це для них стало терапією, напевно.
Наприкінці серпня відкрили виставку фотографій на Михайлівській площі в Києві. Родини загиблих світилися від щастя. Не очікував на таку реакцію. Не міг зрозуміти, чому вони настільки вдячні лише за те, що ми показали знімки та розповіли їхні історії. Та для них це важливо.
Як живуть зараз сім'ї загиблих? Чи відчувають підтримку від держави та суспільства?
— Коли ми тільки починали, багато родин мали певні фінансові проблеми. Не могли отримати виплати від локальної чи центральної влади. Зараз про такі проблеми не чув. Завдяки таким проєктам, як наш, родини загиблих отримали сатисфакцію і від суспільства. Коли згадують близьких, це надихає й дає певне умиротворення. В їхньому місті чи вулицю назвуть, чи поставлять пам'ятники або меморіальні дошки, чи організують церемоніал поховання. Вони помічають, що суспільство змінюється.
Фотограф проєкту — Юрій Білак, французький митець українського походження. Чому вибір упав саме на нього?
— Порадила знайома, яка теж допомагала армії. Юра тоді саме був в Україні. Коли запитав у нього, чи зможе долучитися, відповів: "Це для мене велика честь". У Юри є почерк, стиль, а також досвід. Він уміє так побудувати фотографію, розставити людей, щоб вони могли передати "меседж".
Важка тема психологічно не виснажує його?
— Юра приїжджає в Україну раз у рік на місяць-півтора. Не сказав би, що він виснажений. Або вміє це приховати. Юра не дивиться на нас усіх, як на жертв. Він ставиться до цього, як до даності: так, війна є, але ми не можемо не воювати, бо перестанемо бути собою.
Світлини робили лише вдома в родин загиблих. Окрім однієї: одна сім'я фотографувалася в церкві. Сказали, що ця — як їхній дім.
Нам хотілося показати в публічному просторі домашній затишок, який руйнує війна. Дехто переїжджає зі старих квартир, бо не можуть там жити. Дехто будував цілі вівтарі вдома. Або в тій кімнаті, де загиблий жив, продовжували тримати його речі. Кімнату одного військового перетворили на комору. Вона повністю загромаджена, речі запилені. Таким сім'ям важко прийняти смерть близького. Мають образу і злість за те, що хлопець пішов на війну і загинув там.
На сайті проєкту вказано, що його завдання — дискусія навколо феномену волонтерсько-добровольчого руху, понять "герой", "жертва", "агресор" і зміну ставлення до них. Яке в суспільстві ставлення до героїв?
— Художня ідея цього проєкту в тому, що ми шукаємо певне продовження після того, як людина фізично зникла. Тема страждання в нас тягнеться століттями. Вона мені не цікава. Треба говорити про людей не лише, як про мучеників чи жертв, а й про те, що вони герої або просто люди. Такі, як ми з вами. Вони теж мали переконання та цінності, плюси й мінуси. Показуючи ці історії, ми переб'ємо те, що в нас до військових втрат ставляться просто як до статистичних цифр. Навіть президент Зеленський говорить: "За останню добу в нас лише одна бойова втрата". Але ж ця втрата має ім'я, прізвище, історію, сім'ю. До честі цієї людини можна було б про неї згадати і не один раз — публічно.
Хочемо говорити через ці історії про волонтерсько-добровольчий феномен, який зупинив російську армію. Якби ми програли, то Росія збагатилася б нашими як людськими, так і природними ресурсами. І пішла б на інші європейські країни. А ми є певним щитом.
Як до наших героїв ставляться за кордоном?
— Ще під час Революції гідності вивозив поранених на майдані Незалежності в Польщу. А коли почалася війна, військових стали возити тими ж дорогами. Про Євромайдан і війну з Росією писала закордонна преса. Знайомі з Польщі, Німеччині, Канади були захоплені тим, як українські військові протистоять російській агресії.
Коли був в Ізраїлі, ті, з ким я спілкувався, мало знали, що в нас тут відбувається. Вони думали, що ми з РФ одна держава. І не могли збагнути, чому ми ніяк не порозуміємося. Запитав у них: "То ви з Єгиптом теж одна держава?" Відповіли: "Звісно, ні". І я сказав: "Ми з Росією — теж".
Саме тому нам хочеться повезти історії родин за кордон. Ми затримуємо одну з найсильніших армій у світі, не маючи надпотужного озброєння. Це певний феномен, завдяки якому нас мали б впізнавати. Ми, перш за все, нація героїв.
Війна змогла створити якісно новий образ українського військового? Взагалі — українця?
— Я в цьому переконаний. Під час Революції для мене очевидно було, що програємо. Та за якийсь час ми з русифікованих лузерів перетворилися в шалених месників. І на Майдані, і пізніше — на війні.
Люди, які за ідею та переконання йшли під кулі зі щитом, а потім неозброєними їхали на фронт, вражають. Звичайно, це породило новий образ українця. Спілкувався з істориком Ярославом Грицаком, який теж писав текст для проєкту. Він казав, що героїчний міф потрібен нам сьогодні. Ми повинні знати, на кого маємо орієнтуватися.
Письменники виписали історії полеглих воїнів
Для проєкту "Плюс один" українські письменники створили художні тексти. Долучилися Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Ярослав Грицак, Лариса Денисенко, Олександр Михед і ще 17 авторів.
— Від участі відмовилося стільки ж людей, як і погодилося, — розповідає Мар'ян Присюжнюк. — Дехто казав, що таких речей не вміє робити, це чуттєва тематика і вони все зіпсують. Хтось погоджувався, а відмовлявся пізніше. Стверджували, що не готові. І це абсолютно нормальний робочий процес.
Усі автори перед друком показували тексти родинам. Важливо було, сподобалося чи ні. Також задля уточнення фактів.
Найбільше торкнули тексти Лариси Денисенко й Олександра Михеда. Письменниця написала про молодого хлопця, який загинув у Донецькому аеропорту. Називається "На небі сьогодні велике свято, діду". Авторка розповідає про те, як хлопець сам вишивав сорочки, яким був майстром.
У планах — взяти ще шість-сім історій родин. Авторів уже хотіли б запросити міжнародного масштабу, наприклад Тімоті Снайдера. Якщо така людина напише про українських героїв і розкаже про них у своєму середовищі, для нас, як для держави, це багато означатиме.
2 
1
Коментарі