Квартиру режисера Сергія Параджанова здають туристам.
— Он называл себя настоящим тбилисцем. Говорил: здесь родился я и мои родители. Не считал Армению своей родиной, — говорить про кінорежисера Сергія Параджанова його сусід із Тбілісі Омар Чантурія, 80 років. У столиці Грузії син вірменів Параджанов провів свої останні роки. Помер у Єревані. Заповідав бути похований там, кажуть.
Колишній ювелір та ветлікар Омар Чантурія живе в центрі Тбілісі на вузькій і тихій вуличці Коте Месхі. Обабіч стоять старі будинки з різьбленими дерев'яними балконами. Вхідні двері Чантурії з вулиці пам'ятають Параджанова. — Металеві ґрати поїла корозія, у виїмки оздоблення позападав пил. Чоловік кличе в будинок.
— Із сусідів залишилося, може, дві-три людини, хто пам'ятає Параджанова. Решта або померли, або виїхали, — господар сідає за стіл у вітальні. Він у шортах та гумових капцях. Рудоволоса дружина дістає з дерев'яного буфету фотографію. На ній — італійський актор Марчелло Мастроянні серед натовпу. Стоять біля будинку Параджанова.
— А це наш син. Рік не згадаю — у мене вже все в голові розпливається, — Омар Чантурія тицяє в чубатого чоловіка з цигаркою. — Усі сусіди тоді повиходили на вулицю. Попереду йшов Марчелло. А за ним — хор. До Параджанова постійно приїжджали актори й режисери з усього світу.
До Тбілісі 64-річний Параджанов переїхав після ув'язнення в колонії суворого режиму. Провів там чотири роки. Звинувачували в гомосексуалізмі, спекуляції та українському націоналізмі. У Грузії в чоловіка виявили рак легенів. Також страждав на цукровий діабет. Жив сам. Колишня дружина-українка Світлана та син Сурем мешкали у Києві.
— По-сусідськи він до нас заходив майже щодня. Міг з порогу сказати: "Так, давайте щось їсти". Дружина накривала. Любив добре попоїсти, — продовжує Чантурія. Дружина ставить перед ним порцелянове горнятко з розчинною кавою. — Серго часто робив подарунки. Без причини. Нам подарував цей буфет, мамину люстру, оцей підсвічник. Але й собі любив щось випросити. Раз побачив у нас скриню часів Миколи ІІ із червоного дерева, з латунними петлями. Абсолютно нова. Сергій: подаруй, подаруй. Я не хотів. Вона дорога. Зараз би дали на неї мінімум 6 тисяч доларів. Та дня не проходило, щоб він не просив її. Я здався — така людина. За неї притягнув мені оцей буфет.
Колись на вулицях Тбілісі стояли кінто — продавці зелені. Ходили в надутих штанях з блискучого атласу, у кашкетах. І от — Новий рік. Хтось стукає у двері. Дружина відчиняє. Заходять двоє кінто. Тримають величезну тацю із запеченим поросям і редискою в роті. Це було привітання від Параджанова зі святом.
Після презентації його фільму "Сурамська фортеця" у кінотеатрі він зібрав усі подаровані квіти. Вони не поміщалися в оберемок. Підійшов до моєї дружини в залі й висипав перед нею. Вона це на все життя запам'ятала. Іноді його годувала, доглядала.
Параджанова поважали сусіди, бо був добрий і щедрий. Хтось пригостить фруктами — він одразу покличе сусідів і пороздає.
Мене поважав, бо я був ювеліром. Як і він, робив руками красиві речі. Заходив до нього по пораду, як краще зробити. Він знався на мистецтві, мав смак. Бере скло, пляшку й одразу в його руках це перетворюється на художній витвір.
Біля вхідних дверей будинку Параджанова висить меморіальна дошка з написом по-грузинськи. Дім належав його родині. Квартиру після смерті Сергія Параджанова продав сусідам син Сурем.
На стук у двері виходить господар Гурам, років за 50 на вигляд.
— Сейчас здесь принимаю туристов, — розповідає. Завертає у внутрішній двір, щоб показати балкон на другому поверсі, де була кімната Параджанова. Зараз він оббитий блакитною фанерою. З нього відкривається панорама Тбілісі — будинок стоїть на горі.
— От що вони наробили? — Гурам дивиться на калюжу посеред балкона біля бойлера. — Заїхала група арабів. Виїдуть, то можете тут поселитися. 25 доларів за добу. Від Параджанова тут мало що залишилося. Маємо на даху його колиску. Але плануємо зібрати речі режисера і зробити невеликий музей.
Чоловік повертається до вітальні. У кріслі посеред кімнати дивиться телевізор його дружина. На піаніно стоять два невеликі колажі. На аплікаціях — чоловічок і рука на темному оксамитовому фоні.
— Це роботи Параджанова, — каже жінка. — Принесли сусіди. Хочуть продати за тисячу і 800 доларів.
— Тисяча доларів? Швидше за все, це підробка. Зараз їх багато розплодилося. Таких цін на роботи Параджанова вже немає, — говорить директор музею Сергія Параджанова в Єревані Завен Саркісян, 69 років.
Заклад розташований у старому 2-поверховому будинку над урвищем. Поряд зводять сірий офісний центр. Унизу тече загнана в бетонне русло річка.
Завен Саркісович приходить понеділкового ранку на роботу. Музей Параджанова — чи не єдиний зі столичних, що приймає цього дня відвідувачів.
Чоловік втомлено сідає на стілець у внутрішньому дворі музею. На весь діаметр подвір'я розрісся абрикос. Крізь гілля видніється багатоповерхівка, що нависає над нами.
Завен Саркісян із молодості займається фотографією. З Параджановим познайомився 1977-го, коли режисер вийшов із в'язниці й відвідав Єреван. Відтоді часто фотографував його.
— Не бачив більше такої людини, яка могла прийти в будь-яке незнайоме середовище, а через півгодини вже усі з відкритими ротами слухали тільки його, — каже Завен Саркісович. — У Параджанова у всьому була режисура. Якось помер в Єревані художник, колишній тбілісець. На цвинтарі стояв натовп. Параджанов ішов із глечиком. Усі дивилися на нього — що робитиме. Зупинився біля виритої поряд із ямою землі. Кинув на неї глечик. Узяв каміння і розбив його. Всередині була тбіліська земля. Почав змішувати грузинську й вірменську землі. Це було красиво.
Завен Саркісович запрошує до кабінету показати фотографії Параджанова. Стіни невеликої кімнати обвішані картинами, фотографіями та плакатами. За робочим місцем у рамці — плакат до виставки Параджанова. Підписаний російською автором. "Завену Саркісяну" — через "і".
— Він іноді писав російською через "і", по-українськи, — сідає за захаращений паперами стіл. — Я до останнього був біля нього. Коли він доживав у лікарні, якось сказав: "Я помщуся Україні". Я запитав: "Як?" — "Любов'ю". Образа була. Бо він зняв кращий фільм про Україну — "Тіні забутих предків". А вона принесла стільки болю. Влада все робила, щоб його знищити. Щербицький ненавидів. Коли Параджанова закрили, сказав: "Усе, з поетичним кіно в Україні покінчено".
Він рокам у Києві був у простої, не працював. Коли син лежав у лікарні, став розписувати блюда й віддавав, щоб їх продавали на базарі. Сам соромився, бо його могли пізнати.
Саркісян знаходить у комп'ютері фотографії хворого режисера. Є знімки в лікарняному коридорі. Надати останні світлини Параджанова відмовляється.
— Не хочу, щоб його бачили хворим, — каже. — Він завжди був красивою людиною.
На п'ятий день утік з лікарні
Сергія Параджанова поховали в пантеоні видатних діячів Вірменії неподалік центру Єревана. Могилу прикрашає висока колона з бюстом митця.
— Він частково винен у своїй передчасній смерті. Вмовити щось зробити, якщо він цього не хотів, було неможливо, — говорить директор музею Сергія Параджанова в Єревані Завен Саркісян. — У січні 1988-го Сергій знімав сцени в азербайджанському місті Нуха. Увечері йому стало погано. Сказав: "У мене з горла йде кров. Тільки нікому не розповідай". Це був запущений рак. До лікарів він пішов за півтора року, коли почалися метастази. У Москві видалили легеню. Не прийняв хіміотерапії — на п'ятий день утік із лікарні.
15 березня 1990-го я привіз його з Тбілісі до Єревана. Друзі вмовили поїхати на лікування у Франції. Хоча врятувати його було неможливо. Пухлина була вже в голові. Повернувся в комі. Наступного дня помер у Республіканській лікарні тут, неподалік.
— Востаннє з ним пішов побачитися з двома друзями, — продовжує Саркісян. — Параджанов був непритомний. Постояли хвилин 15. Потім у коридорі до нас підійшла його медсестра. "Все життя сиджу з такими хворими, — сказала. — Хоча він у комі, але коли близькі підходять, у нього змінюється пульс і тиск. Ніколи такого не бачила".
Коментарі