"Зараз, одну хвильку, — зупиняє Андрій Григоренко, 62 роки. — Дайте пісню дослухати. — Він усміхнено киває на сцену. Хор виконує пісню "Ой на горі та й женці жнуть".
— Це улюблена пісня мого батька, — пояснює чоловік.
Андрій Григоренко на кілька днів прилетів до Києва з Америки. Тут, у Будинку вчителя, відзначали 100-річчя від дня народження його батька, правозахисника Петра Григоренка.
Генерал-майор Петро Григоренко родом із села Борисівка Запорізької області. Брав участь у боях на річці Халхін-Гол у Монголії, воював у радянсько-німецькій війні. Потім викладав у військовій академії ім. Фрунзе в Москві. 1963 року за правозахисну діяльність Григоренка позбавили звання, пенсії, нагород. Понад три роки примусово лікували у психлікарні, а 1977-го вигнали з Радянського Союзу. 1987 року він помер у США.
Його син Андрій Григоренко сидить поруч із правозахисником Леонідом Плющем, який прилетів із Франції, та лідером Меджлісу кримсько-татарського народу Мустафою Джемільовим. Потім рушає у фойє, де йому тисне руку колишній нардеп Степан Хмара. Григоренко сідає на чорний тапчан на сходовому майданчику. Поруч переминається помічник.
— Живу у Нью-Йорку, працюю службовцем у муніципалітеті, — розповідає Андрій Петрович. — Захоплююся історією. Люблю водити машину, та зараз її не маю. Двоє доньок народилися уже в Америці: 28-річна Тетяна — фотограф, а Ольга, 20 років, навчається в коледжі.
Згадує, як в Америці батько написав книгу з критикою радянської військової доктрини. Нині її студіюють у тамтешніх навчальних закладах. Генерала кликали викладати у військовій академії, але він відмовився. Сказав, що раз уже давав присягу, в СРСР.
Андрій, як і батько, в СРСР був дисидентом.
— Після подій в Угорщині 1956-го, коли радянські війська придушили повстання, написав у громадському московському туалеті: "Руки геть від соціалістичної Угорщини". Я був тоді малий, — сміється Григоренко.
Навчаючись в Московському енергетичному інституті, він разом із друзями розповсюджував листівки. Його затримали, а згодом виключили з інституту.
— Нас кілька разів заарештовували, але не посадили. Нам пощастило. Мого батька признали психічно хворим. КГБ сказало, що ми перебували під впливом божевільного, і нас не судили. Потримали трохи, кого скільки. Найбільше — чотири місяці.
Мого батька признали психічно хворим
— Де нині ваші брати?
— Було четверо братів, та всі померли. Один мав синдром Дауна, пішов із життя в Америці. Решта поховані в Росії, — розповідає він.
Згадує, що батько вдома розмовляв українською.
— Під кінець життя, після другого інсульту, зовсім забув російську, — каже Андрій Петрович, наголошуючи на першому складі.
Можливість перепоховання генерала в Україні син заперечує.
— Узяти його з українського діаспорного цвинтаря в Банд-Бруці було б неетично, — каже чоловік.
Помічник нагадує про домовлену зустріч. Андрій Петрович устає.
— Часом прикро дивитися на те, що діється в Україні, — каже. — Я був ображений, коли неподалік пам"ятника батькові у Сімферополі побачив пам"ятник жертвам УПА. Це ж енкаведисти, які знищували цвіт нації.
Питаю, чи не хоче повернутися в Україну.
— Може, коли на пенсію вийду, — прощається він.
1945, 6 вересня — Андрій Григоренко народився в Москві в родині генерал-майора Петра Григоренка та економістки Зінаїди Єгорової
1961 — працював слюсарем, вантажником у магазині, сторожем у морзі, натирав підлоги
1965 — інженер у НДІ дорожнього машинобудування
1970 — закінчив Московський будівельний інститут; одружився з донькою вченого-гідролога Марією Велікановою
1975 — із дружиною переїхав до Мюнхена, працював журналістом
1977 — переїхали до Америки; працював інженером-атомником, пізніше відкрив компанію з розробки комп"ютерних програм
1980 — народилася донька Тетяна, нині — фотограф, живе у Франції
1987 — народилася донька Ольга, нині — студентка Бейтс Коледжу
Працює в системі соціального забезпечення муніципалітету Нью-Йорка
1 
1
Коментарі