Хата 39-річного Петра Горбатенка стоїть над дорогою в селі Велике Устя Сосницького району на Чернігівщині. На вулиці 7-річна Аня з 3-річною Діаною складають до купи щойно спиляне з дерева гілля. 6-річний Руслан грається з хлопцями. Петро кладе пилу й запрошує зайти в двір. Сам іде по Руслана.

— Ні, не хочу, хай не забирають, — кричить хлопчик і ховається за батька. Чоловік заспокоює дитину. Каже, діти бояться чужих.

На заметеному ґанку в рядочок стоять дитячі черевики. Аня прибирає з лавочки миску, діти сідають поруч батька.

— Із Катериною познайомився 1998-го, — розповідає Петро про дружину. — Вона на вісім років молодша за мене. Її батьки колись жили в сусідньому селі Мале Устя. Згодом сім"я переїхала до Мени (місто Чернігівської області. — "ГПУ"). А Катя навідувалася до баби в село. Оцю хату ми купили з матір"ю. Згодом мати померла, я залишився сам. Десь через 40 днів племінниця сестри познайомила мене з Катею. Вона мені сподобалася. Майже зразу прийняв її до себе, за місяць розписалися. Через рік народилася дівчинка, та наступного дня після родів померла. Тоді з"явилася донька Аня. Через рік — Русланчик, а ще через три — Діанка. У сім"ї було всякого, — замовкає. — Катя любила випити. Та й я випивав, що ж тут приховувати.

У березні 2008-го в Горбатенків відібрали дітей. Районна служба у справах неповнолітніх покарала батьків за пияцтво.

У доньки порок серця

— Якраз був на поминках по батьку, — веде далі чоловік. — Катя залишилася вдома з дітьми. Прибігає Аня, каже: приїхав міліціонер і тебе, тату, гукає. У дворі ждали люди з адміністрації та з лікарні. Двері хати були закриті. Відчинив, а жінка п"яна. Получила того дня дєтські гроші — 640 гривень — напилася й замкнулася в хаті. Дітей зразу забрали.

Місяць усі троє прожили в дитячому відділенні Сосницької райлікарні. Потім старших відвезли до притулку в місто Чернігів. Петро два місяці добивався, щоб дітей повернули додому. Побілив хату, пофарбував стіни в кімнатах. Йому дозволити самому виховувати дітей. Катерині — заборонили.

— Катя поїхала до свого батька в Мену. Живе там досі, — каже чоловік. — Учора звонила, просилася, щоб прийняли назад. Її батько лає, відправляє до дітей. А ще брат повернувся з тюрми. Але я її не прийму, розлучимося. Діти про маму добрим словом не згадують.

Петро Горбатенко після закінчення восьмирічки доїв корів на колгоспній фермі, працював техніком штучного запліднення худоби. Каже, на пункті прийому молока заробляв по 100 гривень на місяць. У червні роботу покинув. Тепер обробляє город, тримає козу. Сам готує їсти.

— Троє дітей малих дома, — пояснює. — За ними треба дивитися. А на тій роботі грошей все одно не вистачало. Люди підказали, що можна оформити Діанку на групу по інвалідності, а мені — добиватися допомоги як батьку-одинаку. Глядіти дітей помагають сестри Валентина Сліпкань і Наталія Горбатенко. А ще сусідка-пенсіонерка Марія Стецько. Я їм жука попирскаю — вони дітям по скибці постійно дають. І сусідка Тамара Черниш ніколи моїх дітей від себе не відкине, завжди їсти дасть, обує, одягом підсобить.

У двір забігає 5-річна Оля Черниш. Сусідська дівчинка в руках тримає миску вареників із вишнями. Пригощає ними Петрових дітей. Потім сідає поруч на лавці.

— Коли Діанці був рік і чотири місяці, їй зробили на серці дві операції в інституті Амосова, — каже Петро. — У доньки порок серця. Треба везти до Києва на обстеження.

1969, 23 березня — Петро Горбатенко народився у с. Велике Устя Сосницького р-ну на Чернігівщині
1986 — пішов працювати доярем на ферму
1998 — познайомився з Катериною, одружився
2001 — народилася донька Анна; за рік — син Руслан
2005 — з"явилася Діана, в жовтні 2006-го доньці зробили операцію на серці
2008, березень — служба у справах неповнолітніх забрала дітей
2008, травень — повернув дітей додому

×