— Повернете у вулицю, де перед першим будинком — синьо-жовті ворота й висить прапор. Я живу далі. Моє подвір'я впізнаєте одразу. Там немає воріт, — розповідає телефоном маршрут 50-річний Олег Міхеєв. Переїхав із родиною з окупованої Горлівки на Донеччині в село Степанівка за 25 кілометрів від Вінниці. Живуть на околиці.
Зустрічаємося на дорозі перед будинком. Чоловік виходить у робочому одязі та брудних рукавицях. Подвір'я засаджене квітами.
— Тут раніше були бур'яни — акація, кропива, семиметрова бузина. Повністю закривали дім з вулиці. Сусіди вдячні, що викорчували ті хащі. Бо там жили лиси, які крали курей. Коли чистили двір, знайшли пір'я і кістки, — говорить господар.
— Ще до війни планували переїхати у Вінницю, бо це — найчистіший регіон України. Але все сталося набагато швидше — Горлівку захопили. На випускному сина сидів перед дверима. Боявся, що увірвуться люди з автоматами. На другий день зібрали валізи й виїхали у Львів. Звідти — у Вінницю. Дорогою підшукали й винайняли по телефону квартиру. Пізніше купили цю хату, — показує на будинок із вицвілою цеглою та шиферним дахом. Дерев'яні вікна похилені всередину.
— У Горлівці мали власну квартиру. Перед від'їздом закінчили ремонт, що тривав п'ять років. Вклали багато зусиль і грошей. Зараз там безкоштовно живуть знайомі з багатодітної сім'ї. Оплачують комунальні й час від часу пересилають наші речі. Задавати нікому, бо пустого житла багато. Його швидко захоплюють, — каже Міхеєв.
Заходимо всередину будинку. Там є комора та дві кімнати. Одна обладнана під кухню. В другій — лише стіл та ліжка. Замість шафи — дерев'яні полиці, прикриті шторкою.
— Коли купував хату, назвав умовно придатною для житла. Дах не тече, вікна є. У кімнатах були поточені шашелем два столи й стільці. Торік виграли невеликий грант на ремонт. Залили бетоном підлогу, поставили котел для опалення. Санвузла досі немає. Кожні вихідні їздимо у Вінницю до дітей на зйомну квартиру. Миємося й перемо речі. Дуже допомогли місцеві жителі. Сусід ремонтував зі мною дах. Тракторист зорав город за півціни. Інші сусіди подарували буфет, стіл, матрац, подушку, диван. Приносили овочі зі своїх городів, молоко.
До переїзду Міхеєв мав бізнес з обслуговування комп'ютерів.
— У Степанівці за грантові гроші обладнав теплицю. Вирощую малину й полуницю. Це вигідніше, ніж картопля. Із десяти соток можна зібрати тонну малини. Якщо продати закупнику по 30 гривень, вийде 30 тисяч гривень прибутку. Також починаємо вирощувати батат — солодку картоплю. Таку не їсть колорадський жук. Кілограм коштує 30–40 гривень. Про прибуток говорити рано. Увесь дохід вкладаємо в хазяйство.
Після переїзду жодного разу не повертався в Горлівку. Планую залишитися тут, побудувати новий будинок.
Раніше робив ставку на престижне життя, комфорт і затишок. Зараз навчився радіти простим речам. Звикати довелося лише до місцевих звичаїв. Наприклад, до оплати за роботу. У Горлівці, якщо наймаю людину, за бажанням максимум можу напоїти її чаєм. Тут потрібно заплатити, нагодувати. Якщо це робота трактором, то додатково заправити бак. Під вечір треба поставити чарку й випити могорич, бо діла не буде.
Заборонили займати недобудову
— На сьогоднішній день щодо переселенців діють лише закони з каральними функціями. Решта не працюють, — каже Олег Міхеєв. — Нема механізмів і фінансування. Наприклад, нова постанова про відшкодування 50 відсотків вартості житла. За законом, треба стати на чергу. Це неможливо без місцевої прописки. І там не прописаний механізм допомоги для побудови та відновлення сільських будинків — таких, як у нас. Є й інші проблеми. Ми разом з організацією "Спільна справа" домовилися з владою, що візьмемо недобудову. Нам погодилися виділити два перших поверхи. Мали відремонтувати їх власними силами і поселитися. Але місцеві жителі збунтувалися. Сказали, їм потрібен на цьому місці магазин.
Росіян упізнавали за словом "грівнєй"
— У Горлівці було відчуття напруги і страху. Заходиш у трамвай — усі похмурі, бояться говорити. Бачили, як від телебачення змінилися погляди знайомих. Освічені люди, які повинні б мати власну думку, стали на бік ДНР. Здавалося, що всіх покусали вампіри, а нас — ні. Тож після переїзду відмовився від телевізора, — розповідає Олег Міхеєв. — У місті почали з'являтися росіяни. Їх можна було впізнати за деякими словами. Якось стою на зупинці. Підходить хлопець і запитує, скільки коштує кока-кола. Каже ключове слово "грівнєй" — на манер "рублєй". У нас так ніхто не говорить. Кажуть "грівєн".
1 
1
Коментарі