23-річний Юрій Опалінський із райцентру Тальне на Черкащині минулого понеділка повернувся з Донбасу. Воював під Маріуполем, селом Піски Ясинуватського району на Донеччині. Сім днів охороняв вежу Донецького аеропорту.
— 1 серпня я потрапив в учебку до Мукачевого, — згадує. — Вчитися мали три тижні. Та через 17 днів сказали, що треба допомогти 79-й аеромобільній бригаді з Миколаєва. Я погодився. Відібрали 12 осіб. Дали бронежилет, кевларовий шолом.
Юрій закурює цигарку.
— Ми приїхали в Краматорськ. Люди махали руками, хрестили вслід наші бетеери. Там ніщо не нагадує про двомісячну окупацію. Щодня їздили на стрільби в кар'єр. Офіцер-"альфівець" розповідав, як правильно штурмувати житлові приміщення. Атакувати терориста треба, щойно він кинув гранату. Думає, що в цей момент нападники ховаються, й сам затуляє вуха. Ці кілька секунд — найкращий час.
27 серпня ситуація на фронті загострилася.
— Була загроза, що росіяни штурмуватимуть Маріуполь. Нас маршем кинули туди. Їхали непримітними шляхами — полями, вздовж посадок. Наша колона з кількох бетеерів уночі зупинилася в посадці. І як на зло — навпроти були російські десантники, почали стріляти. Та нас було більше й ми мали краще озброєння.
Повертаючись, українці стикнулися з ворогом.
— Два наші бетеери відстали, — розповідає Юрій. — Передова колона передала по рації, що до нас наближається "Шевроле Лачетті" з терористами. Ми зупинилися на перехресті, поставили бетеери з двох боків. Кулеметники й гранатометники поховалися в кущах. Бачимо — їде. Зупиняємо. Там — двоє мужиків. Махають, мовляв, свої. Просимо показати багажник. Вони миттю стрибають в авто й дістають із-під сидінь автомати. Їх зупинив постріл із гранатомета.
1 жовтня Юрія відправили захищати Донецький аеропорт.
— У селі Піски ночували у двоповерховій покинутій дачі. До нас там були російські військові. Спішили так, що форму й розгрузки полишали. І записку: "Живите, укропы, сладко, мы вам приготовили сюрпризы". Слава Богу, ніяких сюрпризів не було.
О п'ятій ранку ми вже були в аеропорту. Нашому підрозділу випало захищати спостережну вежу. Один із хлопців, які були до нас, затримався на день, розказав, де стоять наші розтяжки, звідки чекати небезпеки. Та ми й самі знали: найбільше докучав російський танк, що добре замаскувався за посадкою. Ніяк не могли його вирахувати. Він стріляв вище третього поверху, ми ховалися на другому. Давали приблизні координати артилерії, але вони лупили не туди. Зрештою, нам прислали коректирувальника вогню з 93-ї бригади. Він вирахував схованку танка ввечері, коли побачив спалах. Дав точний квадрат.
Юрій знову закурює.
— За нами полювала пара снайперів. Ми затулили вікно шафою, тумбою, шухлядами. Лишили тільки бійницю. Почули постріл, коли там стояв мій напарник. Цілилися на рівні пояса. Патрон пробив стіну, шафу, тумбу й відчинив шухляди.
За тиждень Опалінського замінили. Його відділенню вдалося вийти без втрат.
Питаю, чи має фотографії.
— Наш бетеер підбили. У ньому згорів і мій телефон, — каже Юрій.
2 
1
Коментарі