Зелений шерстяний піджак, сірі чоловічі штани, хлоп'яча сорочка і дві плетені кофти висять на старих вішаках біля входу до старого будинку на вул. Зеленій неподалік центру Львова. Їх продає Марія Єрмакова, 84 роки. Вивішує вранці та йде до квартири на першому поверсі з вікнами на вулицю. Виходить на стук у шибку.
— То речі моєї сім'ї. Нікого вже нема, — тремтячими руками поправляє штани, які носив чоловік. — Рубашка котрогось із синів. Двох мала, вчилися в політехнічному інституті. Валєрік рік тому помер. А Володя давно, ще молодим, від наркотіків. Його підбили випити таблєтки якісь. А оце мій, напевно, — показує потемнілий імпортний жіночий піджак. Просить за нього 50 грн. — Його майже не носила, щоб не замазувать. На зиму виношу теплі речі. Але ніхто нічого не купує. Рідко якусь рубашку чи блузку.
Марія Максимівна одягнена у легку квітчасту спідницю. Взута у сірі кеди. Губи підмальовані рожевою помадою з перламутром.
— Раніше краще вдівалися. Я їздила в Москву, в Лєнінград. Звідти собі пальто зимове привезла, блузки, спідниці. Брехня, що стояли великі черги й важко було щось купити. Просто гроші не каждий заробляв. Я в магазині "геройкою" була — шо хотіла, то і брала. Раніше всьо було. І любов була. А тепер — во! — показує дулю. — Мені чоловік багато подарив: квартиру, дивани, кроваті, коври.
Веде до помешкання показати фотографії. Каже, престижне житло у центрі отримав чоловік Альберт.
— Я в Брюховичах працювала директором промтоварного магазину. Альберт там служив у льотній часті, був льотчик. Приходив часто в магазин. Не так щось купував, як до мене бігав. Приставав, але не ображав, — опускає очі. — Ми скоро поженились. От, обручку ношу. Тільки не пам'ятаю, чи було весілля. І сукня яка була — чорт його знає.
У горщиках на підвіконнях росте китайська троянда — гібіскус. На столику біля ліжка наручний годинник "Победа" із камінчиками, ментолова цукерка від кашлю, таблетки валеріани. Біля телевізора фотографія усміхненої жінки.
— То Наталія, наша "італьянка". Валєрікова менша дочка. Поїхала в Італію, там заміж вийшла. Зараз тут живуть. Диню з чоловіком учора принесли. Наварила мені макаронів. А якийсь мужик приніс огірки і помідори.
Відкриває холодильник. Там надпита пляшка "Зубрівки", шматок масла, банка консервованої кукурудзи, мінеральна вода і коньяк "Коктебель". У морозилці курятина й морозиво ескімо. Квартиру на ключ Марія Максимівна не замикає. Міцно прихиляє двері й тричі стукає по них кулаком.
— Нема тут шо красти. Гнидь осталася. Винесу на двір, а ніхто не бере. Хочу вмерти. Надоїло таке життя дурне.
Велосипедом під'їжджає правнук, 16-річний Альберт Максимчук. Його назвали на честь прадіда.
— Речі в бабці купують рідко, частіше просто гроші дають, — говорить. — Майже щодня сюди заїжджаю. Але бабці рідко щось треба. Як хочу допомогти, починає кричати. Хочу до неї переїхати — ближче до коледжу, і допомагав би тут.
За 2 год. до краму не підходить жоден покупець.
— Дай Боже мені хотя би половину того, що в неї є, — розказує сусідка Надія Кузьмів, 74 роки. — Її чоловік євреєм був. Я сюда прийшла 1997-го, пані Марія вже не працювала. Десь із минулого року продає речі. Виносить всьо, а потім купляє собі коньяки. Я казала — винесіть то, шо маєте, і нехай бідні візьмуть. Та вона скупа дуже.
1 
1
Коментарі