"Омелян Ковч — справжній воїн, він здолав найбільшого ворога — ненависть"

 

— Гасло капеланів — завжди бути поруч. Покликання — дати відчути воїнам і жителям окупованих територій Божу близькість, доброту та солідарність. А місія — вказувати шлях до світла та правди. Часто ви супроводжуєте їх аж до місця спочинку, — каже єпископ греко-католицької церкви 51-річний Богдан Дзюрах у столичному Будинку офіцерів.

27 березня там вшанували пам'ять Блаженного священномученика Омеляна Ковча. Під час Голокосту він допомагав євреям. Загинув у концтаборі "Майданек" під польським Люб­ліном. Цьогоріч виповнюється 135 років з дня його народження, 75-ті роковини з дня смерті. І 100 років, як він став капеланом Української галицької армії.

У Будинку офіцерів на Міжконфесійний семінар збираються понад 30 священнослужителів різних конфесій. Із грудня 2016 року, коли створили Службу військового духовенства, із бійцями працювали 2783 священиків.

— Двічі був на Донбасі, — розповідає капелан Олег Марінченко з Києва. Він — один із перших протестантських пасторів, який поїхав на фронт. — Були такі бійці, що по кілька днів не могли ні говорити, ні їсти. Треба було їх вивести з цього стану.

Отець Стефан Батрух із Любліна привіз до Києва 50-хвилинний документальний фільм "Парох Майданека" про Омеляна Ковча.

— Війна між народами — лише символ війни, що ведеться в людському серці. Ковч — справжній воїн, бо здолав найбільшого ворога — ненависть, — каже Батрух.

Заступник керівника департаменту військового капеланства УГКЦ отець Андрій Зелінський пригадує п'ять уроків із життя Омеляна Ковча:

— Не втомлюйтеся дякувати Богові за ваше покликання. Будьте поруч із тими, кому служите. Вдивляйтеся пильно, щоб побачити свого Бога. Ведіть за Христом та щиро діліться радістю.

О 18:30 біля Оперного театру в Києві збираються люди. Серед запрошених — священики, історики, громадські діячі.

Цьогоріч міжнародну відзнаку за гуманітарний внесок імені Омеляна Ковча вручили чотирьом священикам: 47-річному Івану Ісайовичу з Мукачівсько-Ужгородської єпархії УГКЦ, 46-річному Юрію Казміренку з ПЦУ, 41-річному Павлові Гончаруку з римо-католицької церкви та пастору Всеукраїнського союзу церков євангельських християн-баптистів Василю Хімічу, 57 років.

— На Донбасі ми мусили боронити близьких, захищати землю. А Бог наші душі бачить, — каже Юрій Казміренко. На передову поїхав 2014-го. Був капеланом та водієм батальйону "Айдар". У січні 2015 року поблизу Щастя на Луганщині потрапив під обстріл. Отримав контузію. Переніс два інсульти. — Досі лікуюсь, — додає. Говорить нечітко — інсульти призвели до порушення мовлення.

Лунає перший дзвінок. У коридорі за круглим столиком жінка і троє чоловіків п'ють шампанське.

— Моя сестра працювала з кардиналом Любомиром Гузаром і нинішнім главою Української греко-католицької церкви Святославом Шевчуком, — каже 58-річна Ольга Петрівна. — Вона розповіла про отця Омеляна. Інформацію про нього приховували до 1990-х. Не хотіли мати ще одного українського героя.

— Про Омеляна Ковча надруковано кілька статей, вийшла друком книжка. Але масштаб його особистості потребує кількох документальних і художніх фільмів та книг. ­2005-го видали читанку для старшокласників під назвою "Щоб ми не забули". Одна з історій — про Омеляна Ковча. Книга надрукована українською, польською, чеською, англійською, французькою та німецькою. Бодай частково змогли донести цю інформацію у світ, — каже голова Інституту Національної пам'яті Володимир В'ятрович, 41 рік. У партері сидить поруч із режисером 46-річним Олесем Саніним.

Церемонію нагородження відкриває "Мелодія ля мінор" українського композитора Мирослава Скорика.

— У ці дні минає 75 років від дня мученицької смерті в концтаборі "Майданек" священика, суспільного діяча й патріота Омеляна Ковча. Його безкомпромісна позиція на захист добра і милосердя у найважчих ситуаціях — це взірець людяності, що вкрай важливо й сьогодні, — зачитує звернення президента радник Ростислав Павленко.

Члени Комітету з вшанування пам'яті Омеляна Ковча вручають лауреатам статуетки у вигляді позолочених янголів та грамоти.

— Цьогоріч водночас просто і складно було визначати лауреатів, — говорить голова Комітету 59-річний Іван Васюник. — Просто, бо маємо кілька ювілеїв. Роковини мученицької смерті Омеляна Ковча й сторіччя, як він став капеланом. Та від Майдану і до сьогодні з'явилися сотні українських священиків різних конфесій і церков, які пішли до бійців. Вручаючи відзнаку чотирьом представникам, вшановуємо всіх духівників на фронті.

Лауреат відзнаки Іван Ісайович на початку війни склав заповіт і попросився на передову. Майже чотири роки був капеланом. У Дебальцевому на Донеччині допоміг відкрити два дитячі садки.

— Пастор має бути там, де його паства. Є час збирати овець, а є час відганяти вовків від них, — каже він. — Омеляна Ковча цікавив народ, але більше — їхні душі. Тому він боровся.

Отець Павло Гончарук на Донбасі був душпастирем для бійців чотирьох бригад. Досі працює з демобілізованими воїнами та їхніми родинами. Організовує благодійну допомогу для військових підрозділів на передовій.

— Війна — це боротьба між злом і добром, — ділиться міркуваннями Павло Гончарук. — Капелан — видимий знак присутності Бога. Він молиться за тих, хто стоїть на захисті добра. Якось на Донбасі зустріли військового, який хотів висповідатись. Сказав, що зранку просив у Господа, аби прислав їм капелана, бо має йти на складне завдання.

Отець Василь Хіміч поїхав у зону бойових дій восени 2014 року. Опікувався військовослужбовцями 57-ї механізованої бригади та 73-го Морського центру Сил спеціальних операцій. Допомагає вдовам військових.

— З життєвим подвигом Омеляна Ковча познайомився понад 10 років тому, коли друкував про нього матеріали, — розповідає. — Ця відзнака стосується усіх священиків, які на фронті намагаються бути поруч з бійцями.

Церемонію нагородження закривають сестри-співачки Леся та Галина Тельнюк з мистецьким проектом "Божий агнець".

Виконують твори на слова Богдана-Ігоря Антонича, Тараса Шевченка, Галини Тельнюк, Пауля Целана, Папи Івана-Павла ІІ.

— Ти знала про Омеляна Ковча раніше? — запитує у гардеробі одна жінка іншу.

— Ні. Ось докладніше почитаю, — відповідає та, гортаючи біографічну книгу "Ковчег отця Ковча".

4 місяці не дожив Омелян Ковч до ліквідації нацистського концтабору "Майданек". Офіційною причиною смерті на­звали серцеву недостатність, хоча перед тим потрапив до шпиталю з проблемами зі шлунком і пораненою ногою. Його діти та митрополит Андрей Шептицький домоглися визволення Ковча. Та він відмовився виходити на волю, бо хотів бути біля своєї нової пастви.

Видавав євреям посвідки про хрещення

1884, 20 серпня — у селі Космач Косівського району на Івано-Франківщині в родині священика Григорія Ковча народився син Омелян. Навчався у коломийській гімназії та римській Колегії святих Сергія і Вакха.

1910 — одружується з Марією Добрянською. У них було шестеро дітей.

1911 — приймає ієрейські свячення. На чотири роки їде служити до Боснії.

1919 — стає капеланом Української галицької армії.

1922 — починає служити парохом Перемишлян — тепер райцентр на Львівщині. Опікується бідними та сиротами. Видає газети і книжки, засновує книгарню. За активність його постійно обшукують, кілька разів ув'язнюють.

1942 — Ковча арештовують і кидають до львівської в'язниці. Він хрестив євреїв і видавав посвідки — чим порушував заборону окупаційної влади. Звертається з листом до Гітлера, засуджує масові вбивства євреїв.

1943 — отця Омеляна перевозять до концтабору "Майданек" поблизу ­Люб­ліна.

1944, 25 березня — помирає у табірному шпиталі. Його тіло спалюють у крематорії.

×