"Тут уже нікого з письменників не лишилося, всі квартири повикупляли. Родич одного літератора купив квартиру Андрія Малишка, моєю цікавився. Відмовила", — розповідає Валентина Гончар. Удова Олеся Гончара живе в будинку письменників на розі вул. Хмельницького і Коцюбинського в Києві. На фасаді десятки меморіальних дощок із барельєфами.
Гончари оселилися на третьому поверсі 1949-го. У 4-кімнатній квартирі Валентина Данилівна живе з донькою Людмилою. Вона — перекладач з англійської. Син Юрій - біолог, із родиною тимчасово працює у США. Старша онука Леся пише книжки для дітей, а її чоловік, графік Руслан Найда, їх ілюструє. Із синами Нестором і Дем"яном живуть у Києві.
Друзів Валентина Данилівна приймає у робочому кабінеті чоловіка. Біля порога — бронзовий бюст письменника.
— Думала віддати в селище Суха, де пройшли дитячі роки Олеся Терентійовича. Але боюся, що вкрадуть. Це ж кольоровий метал.
Сідає в крісло, оббите зеленим плюшем. Поправляє волосся, зібране у тонкий хвостик. У вухах масивні сережки-квіти, їх подарував чоловік. На лівій руці — перстень із зеленим камінцем.
— Знаєте, був у мене інтерес до цяцьок, — торкається сережок. — Але Олесь Терентійович не любив вибирати подарунки. На день народження давав мені гроші, казав: "Іди купи собі щось. Бо я зайнятий". За роботою про свій день народження забував. Не пишіть, скільки мені років. Досить буде й 80.
У книжкових шафах видання творів Гончара. Є китайською, в"єтнамською, хінді, англійською, польською. На стінах старі жовті шпалери із дрібним візерунком.
— Тут усе так, як за життя Олеся Терентійовича. Комод і стілець, на якому ви сидите, ми в Рильських купили. За стіною був кабінет Яновського, ми з ним дружили. Цю лілею подарувала дружина Михайла Стельмаха на перше день народження онуки Лесі. Я занесла паросток у школу, яку назвали ім"ям Гончара, він прижився.
Перед робочим столом стоси книжок сучасних авторів. Підводиться і бере верхню.
— Не встигаю перечитати і всім відповісти, маю проблеми із зором, — вдивляється у дарчий напис. Просить прочитати, хто підписав: "Павло Вольвач". — Я дуже рано встаю. Он сьогодні у три ночі прокинулася, заварила чаю і читала поезії Надії Степули.
От ви би купили плаття за 53 тисячі доларів? Я б не купила!
На стінах десяток великих фотографій Гончара, вишитий хрестиком портрет письменника замолоду, подарований полтавцями до 90-ліття письменника.
— Це перше фото, яке він мені подарував. Там був напис: "И если уж очень захочется счастья, мы с вами поедем в Крым". Це слова модного колись поета Іллі Сельвінського. Я закінчувала третій курс Дніпропетровського університету, а Олесь Терентійович — четвертий, він вступив після демобілізації 1945-го. Він дівчатам подобався. Інколи з"являвся на заняттях із медалями, у військовій формі. У мене тоді вже був хлопець — теж студент четвертого курсу. Ми з ним навіть планували майбутнє.
До весілля рік листувалися. Із Гончаром побралися у серпні 1947-го.
— Я й зараз відчуваю інтуїтивно, коли розмовляю рідною мовою, на мене так дивляться: "А, дєрєвня прієхала!" А колись іще більше зросійщення було. Ми почувалися не в своїй тарілці, як виходили з квартири. Олесь Терентійович тримався на відстані від декого з письменників, не підпускав близько. Найгірше слово, яке я від нього чула, — "дура". Міг так сказати на якусь нерозумну жінку. Любив казати "от халепа". Я його передражнювала. Жили з гонорарів. Олесь Терентійович на той час уже був дуже багатою людиною. Його роман "Прапороносці" друкували з продовженням у всіх газетах, вони платили добрі гроші. Якось приніс додому цілий портфель грошей. Після грошової реформи всі кошти пропали.
- Он робочий календар відкритий на 22 липня, то мій день народження. Я написала тут: "Дев"ятий день збігся з моїм днем народження". Олесь Терентійович помер 14 липня 1995 року. Цей збіг як посилання долі, щоб я ніколи не святкувала.
Валентина Данилівна бере зі столу дерев"яну шкатулку. Зверху вирізьблено портрет Стефаника. Під кришкою напис: "Тов. Гончару — учасникові ювілейної сесії Верховної Ради УРСР. До 300-річчя возз"єднання України з Росією".
— Ой, а я й не бачила, що тут. Не відкривала ніколи. Добре, що правнуки сюди ще не добралися.
Перебирає папірці чоловіка. Серед них телефон травника, гомеопатичні рецепти, візитка генерального консула Чехословаччини. На клаптику паперу напис олівцем: "Віддати в архів 46 книжок".
— Які книжки? — розмірковує, виймаючи з шафи тритомник щоденників чоловіка, опублікованих у видавництві "Веселка". Одна книжка падає. Дзвонить радіотелефон. Валентина Данилівна каже у слухавку:
— Купи "Майський чай" зелений. Бо в мене вже кінчається, а я тільки цей п"ю.
Пояснює, що онука Валя з чоловіком їде в гості.
— Кажуть, що я дуже смачні пироги роблю, але я їх печу рідко. Купую хліб на хмелю, бо від дріжджів поправляються. А ще гречаний, по 4,80. Каву люблю. Олесь Терентійович дотримувався дієти, бо мав хворі нирки. Варила йому борщі, супи без навару, негострі, без копченого. Дуже любив мої гречаники, салати.
На столі кілька листів. Пишуть краєзнавці із села Станіславка на Одещині, де кілька днів по війні жив Гончар. Він описав це у своїх щоденниках. Усе село розшукувало хату, де Олесь Терентійович зупинявся. На жаль, її вже немає.
— Люди живуть не так, як у Києві. Столична колотнеча для них незнана і далека. Тут дєньгі, дєньгі, дєньгі. От по телевізору виступала дружина депутата Губського. Ну в тебе є совість казати, що сукня коштує 53 тисячі доларів, коли пенсіонерка отримує 500 гривень пенсії? У нас була машина з водієм, "волга". Під"їжджаємо до будинку, бачу: черга біля магазину стоїть. То я боялася зупинятися біля цієї черги. Завжди просила водія зупинитися трохи далі, щоб не дратувати людей. От ви би купили плаття за 53 тисячі доларів? Я б не купила!
Гончар не користувався друкарськими машинками
— Олесь Терентійович прокидався уночі й записував думки. Чомусь завжди на папірцях, вирваних із "Ведомостей Верховного Совета", — каже Валентина Гончар. — У нього у столі більше сотні записників. Потім, коли вже підводило здоров"я, надиктовував мені. Не користувався друкарськими машинками. У нас їх кілька було, але найулюбленіша — німецька "Континенталь". Перша, на якій друкували листи Гончара, називалася "Еріка". Раніше, знаєте, який це дефіцит був? Зараз уже віджили своє. А комп"ютером я не володію.
2 
1
Коментарі
1