Олену Ширякіну 16 років тримали на дачі

2

Фото: Ельдар Сарахман

— Меня зомбировали. Говорили, только выйду за калитку — сдадут в психушку. Я была словно рабыня, — говорить 52-річна Олена Ширякіна.

16 років на дачі в селі Черевки Згурівського району на Київщині її утримували знайомі — подружжя 70-річний Віталій і 69-річна Ірина Ємчуки. Змушували працювати на полі й доглядати обійстя.

7 серпня знесилену Олену Ширякіну у сараї виявила сусідка 61-річна Тетяна Тимків. Разом із головою сільської ради 49-річною Наталією Леміш відвезли до районної лікарні.

— Жінка мала фізичне виснаження, зневоднення. Розумової деградації не виявили. Абсолютно адекватна, з ясним розумом. За чотири дні в лікарні поправилась і ожила. Чітко називала своє ім'я і прізвище. Розказала історію, як потрапила в кабалу. Було помітно, що панічно боїться людей, які її тримали, — каже головний лікар закладу Василь Моцюк, 58 років.

Село Черевки — за 3 км від райцентру й за 112 — від столиці. Розтягнулося вздовж правого берега річки Супій. Тут близько 500 жителів. Є школа, поштове відділення. В центрі — стара церква Успіння Божої матері. Поряд — магазин "Продукти".

Близько 12:00 чоловік у білій футболці з пістолетом в обшарпаній кобурі допитує рудоволосу продавщицю.

— Бачила його, коли приходив по хліб чи крупи. Під магазин під'їжджав джипом. Скуплявся і чесно розраховувався. Нормальний такий мужчина, — розповідає жінка про ­Віталія Ємчука.

— Нічого підозрілого за ним не замічали?

— Та ні, людина як людина. Про те, що хтось живе в їхній хаті, ходили слухи, але думали — родичка. То ж край села, люди там майже не ходять.

Поліцейський закриває теку і розвертається до нас.

— Перевірку робимо. Порушена стаття за незаконне ­позбавлення волі людини. Більше не розкажу, тайна слідства, — швидко виходить із магазину.

Родина Ємчуків — кияни. Мали рієлторську фірму — перепродували квартири. Будинок у Черевках придбали наприкінці 1990 року. Приїжджали туди на вихідні.

Їхнє обійстя — наприкінці вул. Української. Ворота замкнені. На хвіртці — обрізана дволітрова пляшка, замість поштової скриньки. Пахне абрикосами. Трава на подвір'ї скошена, є невелика клумба з чорнобривцями. Із-за дерев видно дерев'яну хату під зеленим бляшаним дахом. Навпроти неї — врослий у землю хлів і літня кухня.

Підходить сусідка Тетяна Тимків — висока білявка у синій сукні. На шиї в чохлі висить телефон.

— Лену мной запугивали. Говорили, что я — ведьма и хочу ее убить. Ну какая с меня ведьма? Хотела с ней познакомиться, соседи вроде. Емчуки говорили, что она их родственница, — розповідає Тетяна. — Перші два роки Олена спокійно ходила по території. Сиділа за столом, читала книжки і їла яблука. Всіх на вулиці цікавило — чому вона ні з ким не вітається? Ємчуки якось сказали, що Олена — глухоніма. Але ж я чула, як вона говорить.

Тетяна Тимків веде на власне подвір'я. Біля криниці на лавці сидить її чоловік сивоволосий Микола, 65 років.

— Лєнка сама скопувала 40 соток городу. Останні два роки повзала там на карачках. Таке чуство, що її зазомбірували, — каже він.

— Терпець увірвався минулого тижня. Вісім днів із сараю чула стогони і крики. Видзвонила голову сільради Наталію Леміш. З нею зайшли на подвір'я. Відкрили сарай, а там на матраці лежить Олена. Вся в дранті, поруч — миска і якісь помиї. Сильно виснажена. Викликали "швидку" і поліцію. Доки ті їхали, переодягли. На ній навіть трусів не було — дві перев'язки з тканини, — говорить Тетяна ­Тимків.

Подружжя Ємчуків написало заяву в поліцію за незаконне проникнення на їхню територію.

10 серпня Олену Ширякіну з лікарні забрав рідний брат 60-річний Олег Оболенцев. З родиною живе неподалік Харкова. Телефоном розповідає, що зараз вони перебувають у столичному готелі "Дегтярі". Зустрічає біля входу. Запрошує в номер.

— Фото Ленки выложили в интернет. Ее узнал сын Саша. Позвонил мне. Я все время думал, что она работает за границей, — каже дорогою Олег Володимирович.

Заходимо в невелику оббиту деревом кімнату. Олена Ширякіна ледь стає на праву ногу. Сиве волосся зібране у хвіст. На носі — шрам. Худа, на руках випуклі вени. Сідає на ліжко, тримається за його край.

Олена Володимирівна народилась у російському Волгограді в сім'ї військових. Вивчилася на перекладача німецької та англійської мов. 1996 року переїхала в Україну. Працювала за фахом. Познайомилася з офіцером Київського гарнізону Олександром Ширякіним. Одружилися. Олена отримала українське громадянство. Чоловіку дали квартиру на вул. Тополиній у столиці. 1999-го в подружжя народився син Дмитро. Ємчуки мешкали по сусідству.

— За рік ми з Сашком розлучилися. Квартира була записана на чоловіка, я з сином перебралася в орендовану на Троєщині. Десь у 2002 році Іра Ємчук запропонувала мені поїхати на заробітки в Іспанію. Казала, що там швидко зароблю на житло в Києві. Для цього треба 9 тисяч доларів. Я працювала перекладачем на будівництві посольства Німеччини. Гроші на документи назбирала за рік. Дімку відправила до мами, а сама переїхала до подруги. Чекала, доки все оформлять. Процес затягнувся. Ірина Аркадіївна запропонувала цей час пожити в неї на дачі, — згадує Олена Володимирівна.

З рідними вона зв'язувалася по телефону.

— Казала, що працюю в Іспанії. Допомогти грошима — не можу, бо роблю внески за квартиру в Києві. Шифрувалась по повній програмі. Виникало бажання все покинути і поїхати до родини. Не наважувалась — стидно. Постійно думала, куди я сина заберу? Мої батьки мешкали в хрущовці. Сісти їм на голови? Та й не хотіла вертатись у Волгоград. Перспектива роботи там — шкільний учитель. У Києві мала вищі зарплати.

Під час розмови Олена Ширякіна постійно поправляє волосся. Замовкає, коли в кімнату хтось заходить. Кілька секунд вдивляється в обличчя.

— Усе настільки затягнулося, що тато вмер. У мами слабке серце. Не могла їй признатись, що поки вони з останніх сил тягнули Дімку, я сиділа на дачі, — продовжує Олена Володимирівна. — Спершу працювала на городі з власної ініціативи — не мала чим зайнятися. Поступово обсяг робіт збільшувався, погіршувались умови життя. Думаю, ті 9 тисяч доларів, які Ірина Аркадіївна видурила в мене, закінчувались, і вона почала мене використовувати. Садили більше огірків і помідорів. На ділянці, де раніше сіяли конюшину, — картоплю. Не мала сили це тягнути. Виглядала все гірше й гірше. Вона казала, я сама винна, бо погано працюю. Через це й здоров'я погіршується.

2013-го Ірина Аркадіївна запропонувала з'їхатися з мамою і сином в Україні, купити будинок. Казала, є хата в селі Мартиновичі на Полтавщині. А в Пирятині — вакансія в технікумі викладача англійської. Я туди можу вийти на роботу. Мої баба з дідом повмирали, мама за 30 тисяч доларів продала квартиру у Волгограді. Переїхала жити на дачу. Гроші передала мені через Аркадіївну. Вона їх взяла й ніби купила нам житло. Але виникли проблеми. Мовляв, будинок був під заставою і на мене наклали штраф — 15 тисяч доларів. Ємчуки заплатили його. За це маю відробити в них на городі, — каже Олена Ширякіна.

Того року закрилася рієлторська фірма Ємчуків.

— Аркадіївна організувала мою ізоляцію. Тиснула на почуття провини перед ріднею. В неї освіта медика, біолога і психолога. Постійно дорікала, що погано працюю, лупила мене. Про себе називала її фашисткою. Віталій — добрий і хороший. Але за мене не заступався.

До розмови долучається Олег Обеленцев.

— Ірина Аркадіївна має дар гіпнозу, сильна натура. Лєну задурила, вона вірила кожному її слову. Казала, що посольство Німеччини, в будівництві якого сестра брала участь, обвалилось. Ніби вона неправильно щось переклала з німецької і порушила технологію. Загинули люди. Їй заочно дали 18 років тюрми. Тож має переховуватись на дачі, щоб не посадили.

До кімнати офіціантка заносить два підноси з їжею — гречка з м'ясом, салати.

— Після звільнення дізналась: 18 травня 2014 року о 20:30 був дзвінок до мами. Якась жінка назвалась мною. Сказала, що поки ми не можемо жити разом. Для неї це стало останньою краплею. О 20:45 мама померла від розриву серця, — Олена Володимирівна витирає долонею сльози. — Найбільше мене розриває почуття провини перед ріднею. Згадую, як розмовляла з Дімкою по телефону, а він постійно просив: "Мама, приїжджай".

13  485 українців стали жертвами трудового та сексуального рабства з 2000 року, за даними Міжнародної організації з міграції в Україні. Найбільш вразливими до злочинів у сфері торгівлі людьми є жінки до 26 років, діти 13–18 років, чоловіки віком від 25 до 60. Основні країни призначення "живого товару" — Росія, Польща, Туреччина, Україна, Німеччина, Ізраїль, Греція, Об'єднані Арабські Емірати.

101 робітника фермер тримав у трудовому рабстві

Житель Дніпропетровщини 17 років провів у трудовому рабстві в Азербайджані. Його звільнили торік. Чоловік регулярно їздив у цю країну на сезонні роботи. 1999-го потрапив у рабство. Його неодноразово "перепродавали" як робочу силу. Чоловіка розшукали на тваринницькій фермі в Баку. Був у важкому стані. Тривалий час не міг говорити, адекватно сприймати дійсність.

У Києві двоє жінок силою утримували в квартирі 15-річну Дарину з Житомир­щини. Змушували займатися проституцією. До столиці дівчина поїхала влаштуватися на роботу. По інтернету знайшла дві вакансії — прибиральниці та няні. ­Натомість потрапила в сексуальне рабство. Щоб врятуватися, з восьмого по­верху кидала записки в коробках із-під сірників. Одну з них знайшла школярка, показала батькам. Ті викликали поліцію. Сутенерок затримали. Їх можуть ув'язнити на 10 років.

Фермер 36-річний Сергій Гребенюк із села Вища Кропивна Немирівського району на Вінниччині тримав у трудовому рабстві 101 людину. Забрав документи, змушував працювати по 16 год. на добу в яблуневому саду. Забороняв виходити за територію господарства. Робітники жили в шести бараках за селом. За кожним був закріплений бригадир, який наглядав за працівниками. Фермера викрили в жовтні торік.

×