Олена Кандзюба та Олександра Давиденко із села Деряги Зіньківського району на Полтавщині живуть без пенсії. Її не нараховують без паспорта, а документ жінки отримувати відмовляються.
— Вони себе називають істинно православними. Доручення підписати бояться, — розповідає Попівський сільський голова Іван Пругло, 59 років. — Кажуть, що не вміють писати. Але церковні книжки читають.
Родом жінки із хутора Тягуни. 30 років тому він опустів, і вони переїхали до сусідніх Деряг.
— Такі ж старовіри колись одну дівчину Марію в Миколаївці хотіли принести в жертву і засушити. Але комсомол і компартія її вирвали, — нервує Іван Пругло. — Вона закончила інститут і жила в Полтаві.
У Дерягах мешкає 11 пенсіонерів. До хати 74-річної Олександри Давиденко веде заросла травою стежка. Поруч із цегляним будинком стоїть старезна глиняна хата.
— Вони з матір"ю купили цю хату років тридцять тому. Неподалік розвалювався свиногодівний пункт, то вони натягали цегли і построїли поруч іще й новий будинок.
До хатніх дверей приставлена крива палиця. На дверях сараю висять три маленькі віники, схожі на обереги. Олександра Давиденко живе сама. Її матір Марія Микитівна померла шість років тому.
— Романівна! — кричить Пругло.
З городу виходить жінка в теплій жовтій хустці. Не вітається і веде в хату. Всередині — запах сирості.
— Ще хоч чу-чуть лажу. Мишко дасть мені якийсь руб. Помагаю на грядці, корівку йому дою. Задурно ніхто рубля не дасть, — бідкається бабуся.
Пругло пояснює, що по сусідству живе 59-річний Михайло Самсоненко. Приїхав він із села Миколаївка. Теж не мав документів, але зараз оформив і отримує пенсію. Купив мотоцикл і машину, має права.
У хаті Олександри Давиденко на столі лежать окуляри й товсті старовинні книги.
— Це релігійні. Вони на старослов"янському. Так мене навчили, — пояснює господиня. — Ми празники не робим. Але постуєм. На Петрівку даже риби не можна.
На дверях до однієї з кімнат крейдою намальовані три хрести. Жінка каже, що поставила їх на Водохрещу.
— Кроплю святою водою хату і скрізь хрестики пишу, — розповідає. — Дітей у мене нема, я заміж не ходила. Мама боліли, як батька на фронт забрали. Потом до неї став чоловік інший приставать, а вона не хотіла таким заніматься. Німці маму хотіли повісить, вона зі мною по бур"янах скрізь ночувала та застудилася. Я мала була, три годи. Потім мама всю жизнь хворіли, а я постійно біля неї.
Гарбузи, буряки їм, уже на людину не схожа
Показує лівий бік. Під спідницею випинається круглий наріст розміром з невеликий м"яч. Каже, що потрібно робити операцію, а грошей немає.
Давиденко інколи зустрічається зі своєю сусідкою-старовіркою Оленою Кандзюбою.
— Вона вчора помагала люцерну зібрати. А я їй берізку на кукурузі виривала, — розказує.
75-річна Олена Кандзюба живе метрів за сто. Жінка сапає картоплю на городі.
— Скільки можна той паспорт робити? — свариться вона на Пругла. — Хай баба стара з голоду вмирає, да? Я двадцять год без пенсії живу. Гарбузи, буряки їм, уже на людину не схожа. Дояркою в колгоспі годів 18 робила. Потім на откормочном коло свиней — два роки. Тоді в санаторії в Опішні поваром 12 год, кажись.
Питаю, чи підписуватиметься в документах на пенсію.
— Та хай воно пощезне, — втирає лоба баба. — Їжте її самі. Вони якби хотіли, давно б її дали, а не закони писали.
Мешкає жінка в глиняному будинку. Всередину не пускає. Маленькі вікна щільно завішені ганчір"ям, а місцями закриті на ставні.
— Тут жила моя рідна тітка Галя. Я її доглянула до смерті, — розповідає вона. — Дочка моя Надя у Великій Багачці учителька, зять — по землі начальнік. Онук у міліції робе в Києві, а онука — бухгалтер. Син Федір десь поїхав на заробітки в Харківську область.
Каже, що діти приїздять рідко, але допомагають грошима.
Запитую, чи ходить до церкви.
— Як в Опішні жила, ходила. А тоді моя тьотя спитала, чого я туди хожу. А там ікони, люди моляться, так ловко! Тьотя Галька пояснила, що це — обновльонна церква, єрєтіческа. Священики в ній за пенсію роблять, а це гріх. Пенсія — то від сатани.
Іван Пругло скаржиться, що рік не може зібрати документів. У паспортному столі за випискою з господарської книги паспорти для жінок не хочуть давати.
— А як і дадуть, вони ж їх не возьмуть, — запевняє. — Бояться. Паспорти лежатимуть в сільраді. Але, може, пенсію зможем їм давати — при свідках чи що. Бо хліб під двір Кандзюби привозять, а вона його купити не може.
3 
1
Коментарі