"Про мій рід Прахових почали говорити недавно. Раніше замовчували дворянське походження. У Союзі існували лише династії сталеварів і буряководів", — розповідає 59-річна київська художниця Олександра Прахова.
— При вступі до художнього інституту мені радили взяти прізвище як у людей. Скажімо, мамине — Бондаренко. Я не погодилася і довгі роки була "невиїзна", бо за кордоном рідня.
Живе у квартирі на Подолі. Одну з кімнат називає майстернею. З кутка звисають українські рушники. У великій вазі пахнуть піони, у маленькій поряд — волошки. Багато фотографій 5-річного онука Колі. Єдине місце, де можна сісти, — диван. На ньому, поклавши голову на книжку, дрімає сіра кішка Мімі.
— Я представник династії у четвертому поколінні, — Олександра вимикає радіо. — Прадід Адріан Прахов — експерт із мистецтва — запросив для реставрації Кирилівської церкви в 1884 році молодого Михайла Врубеля. У нас удома він, ясна річ, зустрічався з прабабусею — Емілею Львівною. Вона була старша від Врубеля на чотири роки, мала трьох дітей. Концертувала з Ференцом Лістом. Із тих часів у родичів зберігся хороший рояль. Це кошмар дитинства всіх Прахових, бо ми любили під ним ховатися, а коли вилазили, билися головою. Прабабця мала велетенські волошкові очі, припухлі губи. Вела з Врубелем довгі розмови. Амурних варіантів там не було — не ті часи. Прадід був старшим за Врубеля на 10 років. Знав про його закоханість, але казав: "Нащо вона мені, якби нікому не подобалася?"
Олександра Миколаївна гладить Мімі.
— На кошти прадіда Врубель навчався в Італії. Привіз звідти готові ікони для Кирилівської церкви. У "Божій Матері з немовлям" усі пізнавали мою прабабусю. Це треба мати геній Врубеля, щоби побачити у звичайній жінці Матір Божу. Кажуть: "Обличчя місяця", "Обличчя року". Думаю, прабабусине обличчя — це образ тисячоліття, — показує на портрет прабабці, який написала "під Врубеля".
1887-го російський художник оздобив кількома орнаментами Володимирівський собор у Києві.
— Якось прийшов до нас із пофарбованим у зелений колір кінчиком носа. Сказав: "Жінки фарбуються, скоро фарбуватимуться і чоловіки. Особисто мені пасує цей колір". Але за стіл його з таким носом не пустили. Прабабуся відправила до ванної вмиватися.
Нащо вона мені, якби нікому не подобалася?
Відвідувати будинок Прахових у ті часи вважалося престижним.
— Гості малювали на серветках, скатертинах. Прабабці це набридло, і вона підсувала їм паперові аркуші. Так у родині залишилося багато малюнків Врубеля, Вільгельма Котарбинського — він теж оздоблював собор. Пізніше ці замальовки передали в музей російського мистецтва. Є відомий портрет прабабусі з вишиванням, який намалював Ілля Рєпін.
Запитую, чи має картини Врубеля в домашній колекції.
— Якби і були, то я не сказала б. Про такі речі не розповідають.
Син Адріана Прахова Микола був професором історії мистецтв, відомим художником.
— Його старша сестра Льоля вишила плащаницю для Володимирівського собору. Вона зберігається у музеї Києво-Печерської лаври. Дід, коли став погано ходити, читав лекції вдома. Так що історію мистецтв я вивчала із семи років. Бабуся теж була художниця. Маленькою я бачила, як вона малювала копії "Ранку в сосновому лісі" Івана Шишкіна, "Золоту осінь" Ісаака Левітана для лікарень, сільських рад. Я була впевнена, що ведмедів у лісі вигадала бабуся. Батько мій став ботаніком, знав німецьку, французьку, італійську, польську, чеську мови — грошей на освіту в родині не жаліли. Коли жив у Якутії, вивчив якутську.
Закидає ногу на ногу.
— Люблю бувати у Володимирівському соборі. Після того як мене туди повели вперше, усім розповідала, що бачила царя — таким мені здався батюшка. Правда, потім у піонери не хотіли приймати, бо взнали, що мої предки керували будівництвом собору.
Прахова вивчилася на ілюстратора книжок.
— У радянські часи це був найменш огидний спосіб заробляти гроші. Малювала не доярок чи сталеварів, а діток і тварин. Отримала за це кілька ганебних комсомольських премій. Заміж вийшла за художника Євгена Гончарова. Нам складно вийти із свого кола, — сміється. — Наш 37-річний син Микола теж художник. Для нього малювати — як ходити. Недавно пішов із моїм кузеном у регату на яхтах. Повернувся очманілий: "Ти мене відправила в космос! Не всі люди художники. Є ще технарі, фізики, кібернетики!" Онук Миколка теж малює, — показує його зарамлені кольорові ляпки на полотні, зроблені у рік та два.
1 
1
Коментарі
3