46-річний киянин Олександр Романенко кілька днів тому ще працював в аптеці на вул. Васильківській. Він реєстрував дорогі ліки, які надходили з Франції. Та його звільнили. Єдина причина — занадто часті й тривалі відпустки.
Керівникові аптеки, індусу за походженням, урвався терпець: то його підлеглий у Чехії — на велосипеді, то на Вікторії — рибу вудить, то у Таїланді — у джунглях. Тепер уже з колишнім аптекарем я зустрівся увечері на Майдані.
— Усі дальні дороги починаються з Майдану, — сказав цей добряк і веселун. — Моє хобі — мандри. Щомісяця відкладаю 90 відсотків зарплати, аби раз на квартал чкурнути світ за очі.
Ми піднялися на місток, звідки видно пів-Києва. Там дув вітер, ніби десь у горах. Пан Романенко зовсім не високий, дещо щуплий, однак хвацький. А по очах видно — міцний. У недорогому сірому плащі, в костюмі, при краватці. Сивобородий, з обвітреним обличчям, він скидався на старого полярника.
На Кіліманджаро не треба ні спорядження, ні навичок. Тільки 470 доларів
— Першим був Монблан, 2002 року. В Альпи нас поїхало аж 36 душ. Виїхали в автобусі з автостанції "Дачна". Я організував візи, спорядження, медиків. Декого з непідготовлених гелікоптерами знімали з підступного льодовика Мар-де-Ґлас. А сервіс у Франції справді на високому рівні, — підняв брови він. — Служба порятунку працює, мов годинник: тільки-но зателефонували, а вже за сім хвилин летять.
Олександр Романенко винаймає з донькою-студенткою Оленою двокімнатну квартиру на Теремках. Дружина з 25-річним сином Сашком уже 10 років мешкають окремо. А познайомилися у поході — в Криму.
— Два роки збирав гроші на поїздку в Африку, — усміхнувся бородань, коли ми спустилися вниз, аби зігрітися в кафе. — Сидів у своїй аптеці й шукав в Інтернеті, як туди краще дістатися. Зовсім не обов"язково мати рахунок у крутому банку. В поїздку взяв тільки двох — Ігоря Шкляра та Олексія Кондратова. Вистачило нам двох тижнів і двох тисяч "баксів" на брата. Добиралися до Танзанії із рюкзаками через чотири країни.
Ваші супутники були досвідченими альпіністами?
— Ні, прості хлопці. На Кіліманджаро не треба ні спорядження, ні навичок. Тільки 470 доларів, бо то — національний парк. Перед Танзанією була Кенія. Там ми пересідали на літак до Дар-ес-Салама. А в Найробі виникла проблема з візами. В Україні взагалі нема представництв цих країн. Нам довго відмовляли відкривати візи. Та пізньої ночі таки впустили в темну танзанійську столицю, місто на березі Індійського океану, — сміється він.
Що найбільше вразило в Африці?
Була студенткою, закохалася у симпатичного танзанійського парубка
— Спека та волога просто хилили, — відповів він. — Та й страшно було: Африка, ніч і ми з рюкзаками. На таксі дісталися до готелю. Заплатили по десятці з носа. На ранок придбали квитки по 22 долари, і величезними суперсучасними автобусами поїхали через усю країну. Ми були в стані легкого шоку. Найбільше здивувало те, як живе місцеве населення. Житло їхнє виглядає страшно: десь замащене глиною, десь — ні, скручене з прутів, накрите листям. Дуже багато ананасових плантацій. Не такі ананаси, як у нас продають, а більші. Сусід-пасажир пояснив мені, що коли їх вчасно не зібрати, із середини виростає маленьке деревце. У поганого африканського господаря на городі буяють ананаси. Найбільший сюрприз нас чекав у містечку Моші. Ми зустріли там? українку, Валентину Чемарьову, колишню харків"янку. Вона понад 20 років живе в маленькому, на три тисячі чорних душ, містечку біля підніжжя Кіліманджаро. Просто не могли надивуватися такій несподіванці. Ми — перші українці, яких вона побачила з 1984 року.
Як же вона туди потрапила?
— Була студенткою, закохалася в симпатичного танзанійського парубка. Тепер тримає ювелірну крамницю у тім Моші. Вона щебетала з нами українською, розпитувала, розповідала. Живе Валентина в красивому кам"яному будинку за високим кам"яним парканом з металевими ґратами. Зі зручностями, з телевізором. Тримають вони з чоловіком для охорони шість собак. Бо злодії просто лізуть в усі діри. Мають і робітника — 20-річного хлопця-сироту. Старшого сина, коли він отримає середню освіту, Валентина планує відправити в Україну, до університету. Він уже й мову вивчив. Такий собі чорний патріот країни, якої ніколи не бачив. А молодший учиться в початковій школі, лише в другому класі? До Валентини повернулися тільки після переможного підняття прапора на Кіліманджаро.
Ми пішли до метро, і дорогою до станції Хрещатик я слухав уже про його похід на Ельбрус. Пан Олександр увійшов у кураж і шарпав мене за рукав.
У поганого африканського господаря на городі буяють ананаси
— Колись Ельбрус вважався найвищою горою в Європі, — розповів він. — А тепер вважають, що він — в Азії. Біля самого підніжжя Ельбрусу живе колишня випускниця Київського університету культури балкарка Юлія Курбанова. Давно, ще студенткою, вона виступала за українську національну збірну з гірськолижного спорту. Потім тримала в Москві ресторан, але не сподобалося їй там, тому повернулася до матері, на Кавказ.
З ким ви піднімалися на Ельбрус? — поцікавився я вже на ескалаторі.
— Нас було багато, розділилися на групи, — розказав Олександр. — На вершині від грибного супу Юлії мій шлунок відмовив, і я першим опинився внизу — чекав. Юлі треба було пригнати кіз.
Дорогою мене впіймав російський прикордонний патруль. Хотіли грошей, привели під дулами автоматів, мовби шпигуна, до прапорщика, а той повіз мене за 20 кілометрів на заставу. Тримали там мене дві години — грошей не давав. Потім привезли назад до Юлії Курбанової. Вона їм ледве очі не повидирала за гостя.
І що ж далі — Мак-Кінлі, Косцюшко?
— Ні, — Аконкаґуа. Це на межі Чилі та Аргентини. Збираю гроші, та ось роботу втратив.
3 
1
Коментарі