Моя подруга вийшла заміж за американця. Не сказати б, що з великого кохання, та він виявився приємним чоловіком, хоча й зі своєрідним почуттям гумору. Тоді, на початку 90-х, це здавалося казкою, втіленою мрією. Виїхала вона за туристичною візою, і в Україну не повернулася. Спочатку жила громадянською дружиною і, звичайно, мріяла стати законною. У чужій країні то була не примха, а життєва необхідність, адже це — робота, медичне обслуговування, права водія... Пропозиція назватися дружиною надійшла не так швидко, як бажалося — американець перевіряв почуття. Нарешті заповітні слова прозвучали. Подруга так зраділа, що не звернула уваги на шлюбний контракт, який регламентував життя на багато років наперед.
Тим часом справи налагоджувалися. Подруга почала викладати в школі, проходила стажування у Франції, багато подорожувала. З"явилися двійко дітей — хлопчик і дівчинка. Подруга не шкодувала для них ані сил, ані часу. Коли приїхала до Києва, всі дивувалися, що дворічна доця вільно говорить двома мовами — російською та англійською, і навіть трохи читає.
Після 12 років подружнього життя шлюб почав розпадатися. Подруга зустріла нове кохання, нашого співвітчизника. І тут вступив у дію шлюбний контракт. За його умовами перша дитина залишається з батьком, а друга — з матір"ю. Свого сина подруга має право бачити два рази на рік. Неприємності не забарилися: у хлопчика почалися нервові зриви, вчителі визначили "підвищений стан агресивності". Йому потрібна мама, але в Америці закон — понад усе. Правда, будь-яке рішення можна оскаржити у суді, чим моя подруга вже два роки і займається. Поки що безрезультатно.
1 
1
Коментарі