Українська письменниця 33-річна Оксана Луцишина приїхала до Києва з міста Тампа, що у штаті Флорида, США.
— Провідаю батьків в Ужгороді, потім місяць викладатиму в Могилянці курс про постколоніалізм, — збиває на лоба сонцезахисні окуляри. У кав"ярні неподалік Києво-Могилянської академії Оксана із рюкзака дістає коробку з шоколадним крокодилом — символом Флориди.
Розповідає, що вперше приїхала до Америки 1994-го за програмою академічних обмінів американського уряду.
— Рік стажувалася в університеті містечка штату Канзас, — згадує. — Це в центрі США. Там величезні відстані, їдеш годин сім — і нічого немає. Нудьга й лани кукурудзи.
1995-го Оксана в Україні вийшла заміж за програміста Антона Луцишина, за рік народила доньку Лідію. Через шість років шлюб розпався.
2001-го знову виграла грант Фулбрайта.
— Програма оплачувала все — житло, стипендію, — каже. — У мене викладав Ден Белград. Якось під кінець курсу розговорилися про Геккльберрі Фінна. Увечері професор запросив прогулятися. Пішли чи в ресторан, чи на каву.
Із Деном Белградом, 44 роки, Оксана одружилася 2002-го. Переписала прізвище на Луцишина. Того ж року перевезла до Тампи доньку з Ужгорода.
— Жили спочатку в Дена, у бідному кримінальному районі, — згадує. — У Штатах багато професорів літератури мають ліві переконання: бути ближче до народу, протестувати проти буржуазії. А будинок раніше був притоном, там збиралися наркомани. За рік пограбували нашу машину, кілька разів крали з хати лахи всякі. Сусіди продавали наркотики, по вулиці на велосипеді снував "пушер" — торгівець зіллям. Потім у районі почали стріляти. Переїхали, але чоловік не змінив поглядів.
Каже, у Штатах є дві великі банди.
— Умовно кажучи, "сині" й "червоні", — веде далі. — Більшість афроамериканці, але є й білі, й латиноси. У цьому середовищі дівчата вагітніють у 15 років од свого дядька чи батька. Ніхто не ходить в університет. Це лише зовні Америка — Беверлі Хіллз і Джордж Буш. Насправді 40 відсотків населення живе по-іншому. Іноді їду машиною, а мені показують непристойний жест. Думаю: ну шо таке? Виявляється: у мене машина червона, а "сині" показують мені "фак" за ворожий колір.
Дві хвилини — і хтось мусить умерти
Луцишина викладала французьку й російську мови в університеті Південної Флориди. Планує викладати курс сучасної американської літератури. 2006 року отримала "зелену карту".
— Але в Америці я тимчасово. Думаю, що років через п"ять-шість повернуся, — каже. — Донька ходить до школи. Для неї тепер англійська рідніша, ніж українська. Хоча з нею говорю українською.
Каже, що приятелює переважно з вихідцями із країн СНД.
— Із американцями теж спілкуюся без проблем. Але з ними треба за кілька днів домовлятися про зустріч, — додає. — Не люблять просто так полялякати.
На дозвіллі Луцишина відвідувала секцію індонезійського кунґ-фу.
— Називається "сілат", — уточнює. — Якось у літаку розтатуйований вишибала з бару в Тампі розповів про цю екзотику. Це не спорт, а самозахист. Дві хвилини — і хтось мусить умерти. Коли я потім в Києві ходила на карате, всі дивувалися. "Чому ти б"єш в голову? В голову не можна бити. Це проти спортивної етики". А мене саме так навчили.
На творчість часу вистачає?
— Якщо кінець семестру, то не встигаю, — каже. — Написала збірку оповідань, із них лише два в Україні, решту в Америці. Але краще б я його не писала, – каже вбік. — Бо будую твори на українських реаліях. Про Америку писатиму років через 5, коли інтегруюся.
Чоловік сприймає твої твори?
— Ден не знає української. Він американець єврейського походження, із корінням у Польщі. Слухає у вільних перекладах.
На руках в Оксани кілька подряпин.
— Це не коти, хоча в нас є двоє котів у Тампі, — каже. — А ще мені дали якусь екзотичну тропічну рибу доглядати. Я її вже боюся.
1974, 10 жовтня — Оксана Кішко народилася в Ужгороді в родині юриста й викладачки англійської мови
1991 — вступила до Ужгородського університету на факультет іноземних мов
1995 — одружилася з Антоном Луцишиним, за рік народила доньку Лідію
2001 — розлучилася, за програмою обміну Фулбрайта поїхала до США в місто Тампа
2002 — одружилася з Деном Белградом
2006 — отримала "зелену карту"
2007 — видала роман "Сонце так рідко заходить" і збірку оповідань "Не червоніючи"
7 
35413
Коментарі