"Не знаю нічого. Може, в мене онуки є"

 

Із композитором Геннадієм Татарченком, 61 рік, домовляємося зустрітися у нього вдома в понеділок. Прошуся на десяту ранку.

— Ні, це вже занадто. Понеділок день важкий, — сміється в слухавку. —  Давай на 11-у підходь до "Макдональдза" на Мінській. Я тебе заберу.

За 15 хв. до зустрічі телефонує і вибачається:

— Така делікатна річ: дружина (співачка Астрая. — "ГПУ") категорично проти зустрічі вдома. Учора у нас засиділися друзі. Сьогодні Астраї не до відвідин, спить. Але давай зустрінемося. Я буду в джинсовій куртці й червоній бейсболці.

Татарченко з'являється з-за рогу, мляво потискає два пальці.

Пропоную проїхатися метро.

— Ти що? Я в метро років 20 не був. Під'їдемо машиною до Оболонських Липок.

Композитор невисокий на зріст. На шиї з родимками — срібний ланцюжок, у лівому вусі — золота сережка з камінчиком. Іде до старого синього "мерседеса", значка на машині немає. На пасажирських дверцятах корозія подекуди з'їла фарбу.

— Сідай спереду, відкриєш мені водійські двері. У пані Астраї є джип, але він мені не подобається. Білий, з ним багато проблем, мити його. Оце найкраща машина, хоч і 1986 року, — стукає пальцем по керму. — Сама марка асоціюється з танком, із "бетеером". На ньому можна і східцями їздити.

Раніше ви нахвалювали "феррарі".

— "Феррарі" теж є. Купив хоч і не нову, але улюбленого червоного кольору. Жере бензин 30 літрів на 100 кілометрів. На такому не наїздишся, тільки повипендрюватися, — обережно веде автомобіль. Ліву руку кладе на коліно в чорних джинсах "Лівайс".— Стоїть машинка в гаражі Кабінету Міністрів. Зараз не можу кататися, бо розтаможку ввели. Міліція зупиняє, показуй документи.

Даїшники вас не упізнають?

— Бува, кажу, що я відомий композитор. Могли на слово повірити, могли через комп'ютер пробити. Інколи знайомствами користуюся. Стояв минулої зими цим "мерсом" на стоянці. Під колесами — лід. Я від'їжджаю потихеньку назад, а курсом перпендикулярно — джип із красунею за кермом. Я — на гальма, але ж крига. Бабах! Міліція приїжджає, забирає права. Минає два дні, а треба ж із ситуації вирулювати. Дзвоню Яну Табачнику: так і так, допоможи. Він познайомив мене з потрібними людьми, і все владнали за тиждень. Хабарів не давав, але офіційний штраф 340 гривень заплатив. За ремонт тій дівчинці страхова компанія віддала.

Зупиняє автомобіль біля висотки. Виводить дворами на Оболонську набережну. Праворуч — Дніпро.

— Я гуляю тут о шостій-сьомій ранку. Серед бігунів уже є знайомі обличчя. Тут можна зустріти Сашка Пономарьова. Він на квадроциклі ганяє. Он і мій будинок, — показує на 14-поверхівку трохи віддаля. — Мій поверх передостанній, вікна з дерев'яними рамами.

Увесь поверх ваш?

— Ну не весь, а півповерху — якихось 200 метрів. У людей є і по 500. Ми з Астраєю, як зійшлися, за п'ять років змінили кілька зйомних квартир. Поряд Тая Повалій із Ліхутою винаймали. Ми в гості одні до одних бігали. До того я жив на вулиці Шовковичній, в районі Верховної Ради. Навпроти Володимир Щербицький мешкав.

Квартиру залишили першій дружині?

— Так, і сину. Ми не спілкуємося зараз. Він дорослий, що тут спілкуватися? Не знаю нічого. Може, там і онуки є. Коли щось не складається, все треба починати спочатку. У мене тут син Кирило, йому 16. Він головний у моєму житті. Я вже не вживаю алкоголю років із 20. Але коли він народився, з тещею випили пляшок зо п'ять серйозних, типу віскі "Джек Деніелс". У мене теща дуже компанійська, не "синя панчоха".

Дружина молодша на 20 років. Отже, з тещею у вас невелика різниця у віці?

— Вона старша від мене на три роки. Я усім побажав би таких тестя і тещу, як у мене. Інтелігентні люди, голуба кров. Тесть статурою нагадує Міка Джаґґера із "Роллінґ Стоунз", хоча і йому за 70 — дуже худий і патлатий. Професор математики. Теща теж науковець, але служить у церкві: продає свічки.

Як тільки я поспілкувався з Астраєю вперше, відразу відчув, що вона може бути професорською донькою. Дуже вже розумна була, вчилася на режисера. А таку розкішну бібліотеку, як в моєї Альони (справжнє ім'я Астраї. —"ГПУ") вдома, я бачив тільки у Юрія Рибчинського.

Астрая казала, що ви з першого погляду запали на її вроду.

— Мені було 39, коли ми познайомились. Якраз на піці слави була моя рок-опера "Біла ворона". Я теж почувався білою вороною. Все мені здавалося лицемірним. Знайомі чоловіки зізнавалися, що зраджують дружин і при цьому кажуть їм слова кохання. Коли на лекції в Інституті культури побачив дівчинку, тендітну, підтягнуту, молоду та ще й блондинку, чимось схожу на Мерилін Монро, — не міг лишитися байдужим до її чистої краси. Потім вона сама знайшла мене. Привела подругу, закохану в Малініна, яка через мене сподівалася вийти на співака. Отам я й зрозумів, яке щастя на мене звалилося.

Була підозра, що гарна білявка підбирається до відомого композитора, аби вибитися в співачки?

— Таня Міллер, режисер телебачення, десь через рік після наших зустрічей з Астраєю сказала на вушко: "Гєна, зверни увагу, з ким ходиш. У неї телевізійна зовнішність. І якщо вона вміє співати..." Цього ще мені бракувало, подумав я. Запитав у Астраї: "Ти вмієш?" — "Для себе". Послухав: тендітний чистий голос — ну й що? Аж тут покійна Євгенія Мірошниченко: " Гена, у неї такий тембр, віддай її в консерваторію, я її в свій клас візьму". Я писав Астраї перші пісні й гадки не маючи, що вони одразу матимуть успіх.

Багато чоловіків розкручують своїх дружин-співачок. А ви?

— Вона сама собі продюсер, уже пише пісні. Як виходить на сцену, публіку на роги ставить. Енергетика божевільна, — розмахує кулаками. — Її запрошують, коли треба рятувати концерт. Якби я був продюсером, то бігав би, шукав інвесторів. Он Ліхута цим займається з ранку до ночі. А композитор Геннадій Татарченко це робити  не буде. Він пише пісні, рок-опери, музику до фільмів. Як розвідник Ріхард Зорге, я не повинен бути на видноті. Я хочу бути дефіцитом. "Бітли" не рекламувалися на площах, вони вішали оголошення про концерти біля туалетів. Це продуманий хід. Я свідомо не афішую себе. У мене навіть немає сайта. Хочу бути дефіцитом, щоб шукали.

Спускаємося дерев'яними сходами до Дніпра. На піску кладки, щоб не вгрузало взуття.

— Поп'ємо кави, — завертає до вуличного кафе. Заварної кави немає. Бере розчинну, мені — зелений чай. Коштує 12 грн, розплачується "двадцяткою". З кишені гаманця виглядає купюра $100.

— Поміняєш? — питає у молодого продавця.

— Можу по вісім, — каже той і бере з каси гривневі купюри.

— Давай по 8,20, — торгується композитор.

Продавець відмовляється. Татарченко кладе сотку назад в гаман.

Багато грошей носите з собою щодня?

— Тисячу гривень. Їжджу по Києву багато, а бензин у нас дорожчий, ніж в Європі. Коли дзвонить дружина і каже закупити все для гастролей, треба мати гроші. Ми ж працюємо, як Кобзон: виступаємо і у полі, і в кузові самосвалу, і в палаці "Україна". Он зараз виборча кампанія і запрошують підтримати якогось мажоритарщика. Гроші платять, а райдеру ніякого нема. Не знаєш, чим тебе годуватимуть, поїтимуть. Все треба брати з собою.

Скільки коштує купити вашу пісню?

— По-різному. Дзвонить до мене народний артист Стьопа Гіга і питає те саме. Я кажу: під ключ з усіма прибамбасами, зі студіями — 5 тисяч доларів. А в нього тіки 2. Відповідаю: давай. Не люблю торгуватися. "Україночка" Оксані Білозір коштувала 70 доларів. А Тамара Гвердцителі отримала "Віват, король" у подарунок. Ще й не хотіла брати.

Здається, вона хотіла вашу "Білу ворону". Чому не дали?

— Її виконував Валерій Леонтьєв, як я міг? А "Віват, король" ми з Рибчинським їй нав'язали. Вона ж грузинська княжна і не бажала співати оду чоловікові. Ми повели її до ресторану, подарували немислимої краси шаль і умовили. "Ти ж такий талант, а ми такі-сякі проти тебе. Врятуй нас. Заспівай хоч раз". Коли Гвердцителі її виконала, всі плакали. Олег Блохін, якому ця пісня була присвячена, теж.

Телефонує Астрая.

— Аленочка, ты проснулась? Скоро буду, — каже він ніжно. — Помогу убраться.

Я Телець і не люблю жити за чужою вказівкою. Роблю те, що хочу. От побачу, що сміття не винесене чи лампочка перегоріла, зроблю. Але якщо про це скажуть — всьо, упруся.

Я взагалі люблю занудний ситий спосіб життя. Сідаю дивитися телевізор, задираю ноги на стіну і за вечір з'їдаю кілограм нектаринок. Сам двічі на тиждень купую їх на базарі. Кіло вибираю 40 хвилин — винюхую, смакую. Останнім часом жити не можу без цього фрукта.

Прощаючись, подаю руку. Цього разу він не тисне її, а цілує.

×