Валентин Мороз прожив із дружиною Раїсою Василівною 23 роки. Познайомилися під час навчання у Львівському університеті ім. Івана Франка.

— Я народилася на Донеччині, розмовляла російською, — розповідає Раїса Василівна. — Коли поїхала до Львова, української навчилася швидко, бо жила у гуртожитку з дівчатами із навколишніх сіл. Остаточно перейшла на рідну мову, коли познайомилася з Валентином. У нас навіть було кілька конфліктів на мовному ґрунті. Я питала: "Хіба не однаково, "морозиво" чи "мороженоє"? Йому було не все одно. Одного разу навіть назвала "націоналістом". Мусила перепрошувати.

Валентин закінчив на­вчання на два роки раніше і поїхав працювати на Волинь. Одного разу на вихідних запросив мене на побачення. На березі озера читав мені вірші Симоненка, Драча, Вінграновського та Ліни Костенко. Розповів, що їх переписують від руки, бо вони заборонені. Це було для мене як грім серед ясного неба.

Весілля відгуляли у червні 1958 року.

— 1964-го ми перебралися до Івано-Франківська, обоє викладали в педагогічному університеті, — говорить жінка. — Коли чоловіка арештували, колеги робили вигляд, що нічого не знають. Але незабаром викликав ректор: "Вважаю, що вам треба виховувати дитину самій". Потім мені натякала, що треба розлучитися директорка етнографічного музею — дружина майора КДБ Синиця. Про це думала і раніше, бо Валентин не завжди поводився так, як належить одруженому чоловікові. Та тоді вважала, що це не час для розлучення. Їздила на побачення до чоловіка. Завжди брала із собою сина.

1979-го слідом за чоловіком Раїса Мороз поїхала до США.

— Перший рік почувалася суперзіркою, — розповідає. — Кликали мене всюди, де тільки жили українці. Давала інтерв'ю, виступала на телебаченні. За два роки я відійшла від Мороза: обоє стали жити самі по собі.

×