На піщаний пагорб в урочищі Гурби на Рівненщині поволі піднімається бородатий чоловік у виношеному одязі. Несе довгу дошку. Це настоятель і єдиний житель Свято-Воскресенського чоловічого монастиря 62-річний отець Нифонт. Він живе сам посеред лісу в Здолбунівському районі за селом Мости.
Біля двоповерхової будівлі монастиря немає паркана. У дворі складені на купу будматеріали. З усієї охорони — пес Руді.
— Пропадаю на монастирській лісопилці цілими днями. Хочу дерев'яну церкву звести, — ієромонах перепрошує за свій запилений одяг. — Колись був будівельником, їздив на заробітки в Росію, Португалію, Чехію, Польщу. А тепер звик уже жити сам у лісі. Бандитів чи крадіїв не боюся, хай вони мене бояться.
На сходах лежать два мобільні телефони.
— Миряни пожертвували, — киває на апарати. — А як ними користуватися, толком і не знаю. Мене навчили тільки, як відповідати на дзвінки. Сам нікому не дзвоню.
У коридорах монастиря чисто і пахне ладаном. Отець Нифонт живе тут п'ятий рік.
— Постійно щось ремонтую — як не келії, то сходи. Монастир звели на піщаному пагорбі 2005-го, фундамент почав просідати. Довелося мені відновлювати будівлю, бо тріщина пішла. Як дуже треба, то робітників із сусідніх сіл наймаю. Плачу їм зі своєї пенсії.
Прийшов у Гурби по смерті попереднього настоятеля отця Антонія. Той загинув за загадкових обставин улітку 2006-го — знайшли утопленим у ставку неподалік. Ігумену було 24 роки.
Монастир стоїть у лісі, де був найбільший бій вояків УПА з каральними загонами НКВС. Неподалік є крипти, куди перепоховали знайдені останки бійців. Окремо на горбку видніє символічна братська могила. За нею щодня доглядає отець Нифонт.
— Молюся за душі загиблих. Тут у квітні 1944-го проти п'яти тисяч погано озброєних повстанців вийшли 35 тисяч ворогів. З оточення вирвалися далеко не всі. Селяни досі знаходять у лісі кістки та черепи.
У миру ченця звали Володимиром Карпінським. Народився в селі Межиріч на Рівненщині.
— Раніше був одружений. Узяв за себе жінку, яка мала четверо малих дітей. 10 років разом прожили, догледів їх до повноліття і пішов із дому. Вони перейшли у католицьку віру, а я став монахом.
У монастир пішов після Майдану 2004-го. Під час революції він кілька тижнів жив у Києві, ночував у торговельному центрі.
— Я з четвертого класу революціонер — після того, як учителі побили мене шапкою по лицю. Дістав, бо не хотів співати про Леніна у піст. Хоча мав гарний високий голос. Після революції захотів змінити життя і пішов послушником у Свято-Георгіївський монастир на Козацьких могилах під Берестечком. Згодом рукоположили у сан.
Спить 6 год. на добу. Прокидається вдосвіта, молиться, снідає і береться до роботи — пиляє, столярує і штукатурить. Спати лягає близько півночі.
— Послушників не маю, бо лінивців не люблю. Просився один, але я відмовив, бо хлопець був наркоманом.
Веде до лісу. За 100 м від монастиря з-під землі виглядають труби — це реконструкція криївки УПА. Усередині розпалена пічка-"буржуйка". Є їдальня з грубими лавами і кімната з двоярусними ліжками, встеленими сіном та ряднами. У кутку висить ікона, а на поличках виставлені знайдені на полі бою повстанські речі: набої, фляга, портсигар, кашкет.
— Штабну криївку відновив улітку за кошт благодійників. Креслення взяли з архівів СБУ, — розповідає отець Нифонт. — Воджу сюди паломників і туристів, грошей ні з кого не беру. Прошу, щоб жертвували для музею старі повстанські речі, якщо хтось має.
2 
1
Коментарі