"Не йшов до церкви, бо ноги дуже болять. Сьогодні в нас празник — свято Петра і Павла. Довго не вистою", — каже 80-річний Наум Бакович із села Біле Перемишлянського району на Львівщині.
Під грушею біля його хати гавкає прив"язаний білий пес.
— Тихо, Мавпо, тихо, — вгамовує господар. — Свої прийшли.
Торік Наум Йосипович продав коня за 2 тис. грн. А ялову корову збув за 1,5 тис. Ще одну корову залишив собі. Її сусіди пасуть по черзі. Щомісяця він дає пастухам по 70 грн.
— За коня купив куртку до церкви, чоботи, парасолю, — загинає пальці. — Грису для свині, дрова на зиму. Онукові на весілля дав. Він минулої осені женився. Я на забаві не був — хворів.
У Баковича 30 соток городу. На пай видали ще 25 га колгоспної землі.
— Усе сусідам пороздавав задурно, хай бульбу вирощують. Мені нащо стільки? Це раніше був би пан.
51-річна донька Тетяна накриває на стіл. Ще одна, 49-річна Ганна приносить холодець і варені яйця. Наум Йосипович живе сам. Тетяна кличе батька до Львова, але він не переїжджає.
— Сини Влодко і Петро вчора були, — хвалиться господар. — На цвинтар до мами ходили. 11 років, як жінка померла. Ну, наливай! — звертається до доньки. Та обтирає руки об фартух і наповнює келихи горілкою.
Чоловік закушує ковбасою. Перекидає нею в роті. Каже, немає зубів.
— Сам останнього вирвав. Болів страшно, хитався. Промив плоскогубці спиртом, вхопив за зуб і все. Тепер їм маленькими кусочками. І горілку п"ю, по 30–40 грамів на день. Вона дуже помічна.
Наум Йосипович сам готує макарони, каші, супи. Має мікрохвильову піч — подарунок дітей на 80-річчя.
Горілку п"ю по 30–40 грамів на день. Вона дуже помічна
— Антену, як тарілка, подарували. Телевізор 20 каналів показує, але я два дивлюся. Люблю політику і Віктора Ющенка. Серце болить, коли бачу, як чубляться політики. Їх би трохи до Сибіру. У камеру, де підлога — трикутником донизу. Під ногами вода, сісти ні на що. Я відсидів у тюрмах п"ять років. За що, донині не знаю, — на очі в чоловіка набігають сльози. Він витирає їх пальцем.
— Тата забрали, бо москалям не видав повстанців, що в лісі переховувалися, — розповідає Тетяна. — Спочатку в Дніпропетровську сидів, у Львові. А потім вивезли до Сибіру в Хабаровський край. Там якийсь порт будував. 1953-го, коли помер Сталін, попав під амністію. Але відпустили аж 1955-го — оформлювали документи.
Відколи не стало дружини Зосі, Наум Йосипович пише мемуари.
— І про Сибір, і про Зосю, — каже. — У неї батьки рано повмирали. Її виховували чужі люди, а тоді позбулися, щоб мати пільги як бездітна сім"я. А як про маму свою писав, зошит мокрий від сліз був. Її в Німеччину на роботу забирали. Батька в мене не було, сам лишився.
Господар витягує з тумби зошит із твердою сірою обкладинкою. На ньому чорним маркером написано "Моє життя".
— "Мала Зоська довго поливала свою солодку грядку, обполювала. Щоранку приходила подивитися, чи вночі ніякий злодій її скарбу не викопав". Це я писав, як Зося посадила на полі жменьку цукру. Їй тоді, здається, п"ять років було. Де вона той цукор дістала, не знаю. Гадала, він виросте.
Помовчавши, додає, що в селі на 80 вдовиць — 20 вдівців:
— На одного діда 20 бабів припадає. Файно, правда? Одна може борщ варити, інша — паляниці пекти.
1926, 14 грудня — Наум Бакович народився у с. Біле Перемишлянського району Львівської області
1941 — землероб у колгоспі "Молода гвардія"; закінчив курси ветеринарів
1942 — матір Теклю вивезли на роботу до Німеччини
1948 — одружився з сиротою Зосею; народили чотирьох дітей
1950 — як політв"язень потрапив на каторгу до Сибіру в Хабаровський край
1955 — повернувся із заслання
1973 — працює сільським листоношею
1986 — мірошник на млині
1996 — померла Зося
2006 — на 80-річчя до Наума Баковича приїхали двоє синів, двоє доньок, невісток і зятів, 9 онуків, 5 — з чоловіками і дружинами, троє правнуків
3 
1
Коментарі