Виконати останню волю 70-річної Надії Світличної — поховати її в Україні — було непросто. "Аеросвіт" знайшов місце для труни у літаку лише після того, як знайомі чоловіка Світличної Павла Стокотельного особисто звернулися до голови Верховної Ради Олександра Мороза. Спікер зателефонував до свого однопартійця Миколи Рудьковського, якому віднедавна підпорядковуються транспортні мережі України. А вже той розпорядився доставити тіло Світличної до Києва.
Учора її відспівували у Володимирському соборі й по обіді поховали на Байковому кладовищі.
— Здається, знав її все життя, — розповідає філолог Михайло Гуць, колишній дисидент. — Надійка дбала про всіх. Будучи на свободі, передплачувала пресу для політв"язнів. Мені розповідали друзі, які мали доступ до архівів КДБ: саме те, що вона давала змогу читати політв"язням газети, вважалося найбільшим її гріхом. 14 грубезних томів карної справи завели на Надійку кадебісти. А на її брата Івана — 32.
Надія Світлична — активістка руху "шістдесятників", член Закордонного представництва Української гельсінської групи. Видавала у США "Вісник репресій в Україні", лауреат Шевченківської премії. Народилася 8 листопада 1936 року в селі Половинкине Старобільського району на Луганщині. Померла 8 серпня 2006-го в американському містечку Ірвінґтон, штат Нью-Джерcі.
Мама змогла побувати на моєму весіллі
Люди, які прийшли попрощатися з Надією Світличною, — переважно її ровесники. Ті, кому разом із нею довелося провести за ґратами кращі роки життя. Сиве волосся, вишукана українська мова, в очах — сум за померлою соратницею, у голосі — образа за неувагу від влади. Розповідають, що торік Надію Світличну нагородили орденом Княгині Ольги, але вона його не отримала.
Молодший син покійної, 28-річний Іван, виходить із церкви, де триває панахида, на свіже повітря. Перепрошує і каже, що, мабуть, не зможе зараз розповідати про маму.
— В Україні дуже спекотно, — промовляє українською, із ледь помітним акцентом.
До Америки його привезли у піврічному віці. Там закінчив університет, за фахом — комп"ютерник. Два місяці тому одружився із Крістін, американкою, молодшою за нього на два роки.
— Мама, дякуючи Богові, змогла побувати на моєму весіллі, — каже Іван. — Останній рік перед смертю вона дуже хворіла.
Іван розповідає, що його старший брат Ярема, якому зараз 36, вирішив повернутися жити на батьківщину. Він сьогодні оформляє українське громадянство, тому не зміг приїхати на похорон.
Біля самого входу до церкви стоїть тендітна літня жінка у чорній кофті — сестра В"ячеслава Чорновола Валентина, 58 років.
— Надія передала свою Шевченківську премію (1992 року. — "ГПУ") на заснування Музею шістдесятництва, — згадує вона. — У кожний свій приїзд піклувалася про музейні справи. На жаль, київська влада досі не виділила приміщення для музею.
Надію заарештували 1972-го. Після виходу з таборів вона заявила, що не вважає себе громадянкою найбільшого та найдосконалішого концтабору у світі, яким є Радянський Союз. Ця заява означала новий арешт. Але влада вирішила за краще дати їй можливість 1978 року виїхати за кордон.
Коментарі
1