— Была страшная жара. Война с Азербайджаном. Ереван — в блокаде. Поезда давно не ходили. Некоторые друзья с трудом сюда добрались, — згадує день похорону режисера Сергія Параджанова його товариш Завен Саркісян, 69 років. Параджанов помер від раку легенів 20 липня 1990-го у Єревані на 67-му році. Його могила — у пантеоні видатних діячів, що у ­вірменській столиці.

Завен Саркісович очолює музей Сергія Параджанова в Єревані. Зранку запрошує на його внутрішнє подвір'я. Сідає під крислатим абрикосом.

— На похорони дістати щось було неможливо, — продовжує чоловік. — Коли я шукав якусь тканину, говорили — нема. Коли казав, що для Параджанова, одразу знаходили.

Його труну я віз у морг на своїх "Жигулях". Усі великі машини обслуговували армію, бензину не було.

Тіло на цвинтар транспортували на БРДМ (бойова броньована машина. — ГПУ). Дорогою він зіпсувався. Цю величезну машину люди штовхали. З вікон перших поверхів спраглим людям з процесії передавали воду. Все, пов'язане з Параджановим, було незвичайним. Навіть це.

Завен Саркісян з молодості займається фотографією. З Параджановим познайомився 1977-го, коли режисер вийшов із в'язниці й відвідав Єреван. Відтоді чоловік часто фотографував його.

— Сергія звільнили з в'язниці 30 грудня, — розповідає Завен Саркісович. — Мені сказали, що він у Єревані. Приїхав із Софіко Чаурелі (грузинська актриса. — ГПУ) і компанією. Мій друг був знайомий із Параджановим. Взяв до нього в гості. Тоді я зробив кілька його хороших фотографій. Через це почали частіше зустрічатися.

1986-го я став директором Музею народного мистецтва Вірменії. Параджанов дуже любив народні ремесла. Прив'язався до нас. Вирішили ­зробити виставку його робіт. Тоді мені відкрилася його риса — завжди готуватися до будь-якої події, до зйомок. Перед виставкою бідкався, щоб гості мали де роздягтися. А якщо захочуть пити? А якщо прийдуть діти — що робитимуть? Я практично всі його побажання виконав. Наступного дня він мене похвалив: "Молодець, ти був дуже уважний".

Заходимо до приміщення музею на два поверхи. У коридорі з фотографіями Параджанова зустрічає усміхнений працівник років 35.

— Як і Параджанов, ми намагаємося зустрічати гостей з усмішкою. Хоча він не всім усміхався. Особливо, якщо людина була йому нецікава, — Завен Саркісович піднімається дерев'яними сходами на другий поверх. — Його цікавили люди красиві, характерні. Так і обирав акторів. Часто це були просто типажі.

Якщо зацікавлювало чиєсь обличчя, Пара­джанов підходив, починав крутити його руками. Коментарі часом мав убивчі. Раз знімав жінку у Римі. "Ану поверни голову, усміхнись, — командував. — Та-а-а-к, зуби несподівані".

На стінах кількох залів розвішані колажі Сергія Параджанова. Їх привезли із Тбілісі. Там режисер жив останні роки після 4-річного ув'язнення у колонії строгого режиму в Україні.

— Витівки Параджанова були завжди несподіваними. Влада все робила, щоб його знищити. Щербицький (перший секретар ЦК Компартії України у 1972—1989 роках. — ГПУ) ненавидів. Отже, придумали статтю, — каже Завен Саркісян. — У нас є розсекречені матеріали з архівів КГБ. Там влада дає вказівку звинуватити Параджанова у торгівлі іконами та антикваріатом, у порнографії. За кордоном почалася хвиля протесту, багато людей кинулися його витягати. Влада вирішила придумати щось таке, аби люди від нього відвернулися. Знайшли чоловіка, який сказав, що Параджанов його зґвалтував. Усі, хто його знав, розумів — це дурниця.

Параджанова переводили з однієї тюрми в іншу, бо був чарівний. Як тільки його починали любити й обожнювати ув'язнені, одразу переводили.

Навіть там до людей ставився добре. У його справі був слідчий. Дуже неприємна людина. Коли Параджанов дізнався, що в того померла дружина, малював йому, як робити могилу. Радив, до кого звернутися у Києві по скульптуру. Не розумів, що ці люди з ним грають, хочуть на чомусь підловити.

На зоні йому не вірили, що він кінорежисер. Коли сказав, що зняв "Тіні забутих предків", пахани наказали привезти їм фільм. Помилково привезли "Тіні зникають опівночі". "Нема тебе там", — сказали. Інколи вважали його братом "відомого режисера Параджанова".

За ґратами пережив голод. Бо не виконував норму по роботі. Йому не дозволяли користуватися тюремним ларком. Літератор Ліля Брік слала йому посилки із французькими продуктами. Але вони перепадали тюремному ­начальству.

Параджанов не знав, як поводитися із цим середовищем. Але розібрався, що до чого. Багато тюремних термінів увів у щоденну мову після звільнення.

На волю Сергій Параджанов вийшов у 64 роки. Жити в Україні йому заборонили. Оселився у родинному будинку в Тбілісі. Колишня дружина-українка Світлана та син Сурен залишилися у Києві.

Отримав посмертно Шевченківську премію

1964-го року з'явився фільм Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" за повістю Михайла Коцюбинського. Знімали картину в гуцульських хатах та на околицях села Криворівня Івано-Франківської області. Тут Коцюбинський написав твір.

Робота над фільмом тривала півтора року.

— Я ображав групу тим, що вивчав храми, ходив на хрестини, на похорони. Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитий біля вогнища, біля джерела натхнення, — згадував Параджанов.

Фільм зібрав кілька найвищих нагород на світових кінофестивалях. 1991-го Сергій Параджанов посмертно отримав за нього Шевченківську премію.

×