У кабінеті художнього керівника Національного палацу "Україна" Миколи Мозгового, 58 років, стоїть чорний рояль і мікрофон на стійці. На стіні, в ніші, вистить ікона святого Миколая в золотому окладі.
Зустрічаючи мене, господар трохи привстає з-за столу.
— Я митець такий давній, що аж страшно, — вітається.
Дев"ята ранку. Мозговий дивиться на великому плазмовому екрані новини.
— Які такі гріхи спокутує ця земля, що люди чубляться? — вимикає телевізор. За стіною чути вижчання електродрелі.
— Я живу, як на хуторі. Ніде не тусуюсь. Людина я не публічна: по казино, барах, ресторанах не ходжу, — розповідає. На лівому мізинці в пана Миколи поблискує золотий перстень із продовгуватим камінчиком.
І де розташований ваш хутір?
— Живу неподалік села Кілів. Це останнє село на Лівому березі. Далі йдуть хащі аж до Черкащини. У селі є чотири храми Божі. Усі — нові. І православні постаралися, і американці свого поставили. А село невеличке. Ніхто практично не ходить до тих церков. Але вони за душі борються. А наша влада не бореться, — він пучкою постукує по столу. Це — улюблений жест Мозгового.
— Була колись на телебаченні потужна ідеологічна передача "Сонячні кларнети", — починає нервувати. — Прийшов демократ Дзюба, хоч який він демократ — демагог! Із тими Танюками. Усе порубали, що було за радянських часів, на капусту. А нового не створили. Якщо плюгавий Олег Скрипка — Вакула, то я тоді — ребе! Він бездарно грає на баяні, трохи рок, трохи джаз, трохи мурку, ум-ца, ум-ца.
Не переживайте, — заспокоює мене Микола Петрович. — Пишіть, як сказав. Я вже нічого не боюся, — він відкидається в кріслі.
Давно живете на хуторі?
— Та вже років із десять. Як Кучма вигнав. Поселився і не жалію. Рибку лапаю, — усміхається. — Буває, зранку схопиш вудочку. З півсотні карасів насмикаєш тих наших золотих. Вони соло-одкі, солодкі. Це чудо! На хуторі опинився після славнозвісного інтерв"ю в "Бульварі". Прочитали, як я сказав, що Пономарьов був йобарем моєї дочки. Ніхто не хотів почути мій біль. Я сказав правду і не матюком, бо це літературне слово. А на мені поставили хрест. Був у засланні в своїй державі.
У Пономарьова тепер — інша сім"я.
— Він і не був членом нашої сім"ї. Що це за громадянські стосунки? Сьогодні ти з однією спиш — завтра з іншою. Він зараз гордо сповіщає, що вперше заручився. Мені боляче за дочку. Але це її проблема, її життя: я не втручаюся. А як же моя онучка Женєчка маленька, яка росте і все розуміє? Вона ж любить і тата, і маму, але вже тепер має травму.
Дочка і онуки з вами живуть?
— Живемо окремо, але в неділю чи на свята збираємося разом, як годиться в будь-якій українській родині. Як яйцями не побитися на Паску чи не з"їсти ковбаски після великого посту? У нас у сім"ї сало — наркотик, до нього — сурежка, цибулина, часник. У нас є свій маленький зоопарк. Окрім корови і свиней, за якими треба ходити, — різні птахи, косульки, баранчики, козочки. Дівчата не тільки на них дивляться, а й ходять біля них — вибачте, гівно прибирають. Вони знають, звідки воно і чому це так.
Якщо плюгавий Олег Скрипка — Вакула, то я тоді — ребе
У яку школу ходять?
— Навчаються в академії мистецтв маестро Чемберджі. Це видатний наш учитель, не менш вагомий і значимий, ніж Макаренко. Діти в його академії з уроків не тікають, а приходять рано і йдуть дуже пізно. Батьки забрати їх не можуть.
Певно, вчаться на музичному відділі?
— Ні, на театральному. Зіграти можуть так, що й не помітите, як вони вас облапошать, обставлять, набрешуть, — каже трохи розгублено.
Як збираєтесь провести відпустку?
— Не можу зараз відпочивати, — зітхає він, — бо в палаці іде будівництво. Переробляємо прес-центр під театральне приміщення. Робимо подіум, сцену. Вийде зал на 250 місць. Може, колись там виступлять Ліна Костенко, Павло Загребельний, Василь Шкляр, Юрій Андрухович.
Слідкуєте за літературою?
— Нема ні часу, ні тяги, як колись у дитинстві, читати все скопом. Перечитую Зінаїду Тулуб, Івана Ле, Загребельного. Мені подобаються красиві байки про українців. Наприклад, образ Сивоока. Це козак із блакитними очима, котрий зазнав стільки горя, що очі посивіли.
Як підтримуєте фізичну форму?
— Хтось кудись їде, а я живу в такому раю! — закочує очі. — З одного боку — Дніпро, з іншого — річка Павлівка. Ліси соснові та змішані, гаї дубові. Я, на жаль, розбився на машині 12 років тому. І тепер — каліка. Підтримую себе тим, що плаваю. Щось інше не витримають мої шарніри й кістки. Але я не скаржуся. У моєму віці треба мати міру. І в їжі, до речі, теж.
Дотримуєтесь дієт?
— Увесь час, але не дурних. Відмовився від хліба і бараболі. М"ясо їм і зелень.
У кого вдягаєтеся?
— Костюми, як правило, купую за кордоном. Традиційно відомих майстрів. Це — для офіціозу. А взагалі ходжу в джинсах, майках і куртках. Спортивно-молодіжний стиль.
Він — у джинсах і синьо-білій тенісці.
Як ви потрапили в аварію?
— Для мене ясно, як білий день, що це хтось зробив спеціально. Бо я машину воджу змалечку. Водія не тримав ніколи. Зараз у мене "ленкрузер" сотий. Я вдячний Богу, що він іще залишив мене пожити. Але ці 12 років — то постійна мука.
Щось переоцінили?
— Переконання поглибилося, що ти в цьому житті — ніщо. Зразу "наші ряди пожидєлі" — друзів стало менше. Кому ти потрібен, коли ніщо, каліка? Ми лишилися наодинці: я, жінка й діти. У такій ситуації розумієш, що друзів багато не буває.
Накульгуючи, він проводжає мене до дверей.
1 вересня 1947 — народився в селі Сарнів Хмельницької області
1973 — закінчив Харківський юридичний інститут
1970 — одружився з Віолеттою
1971 — республіканська студія естрадно-циркового мистецтва в Києві
1973 — соліст "Укрконцерту"
1993 — народний артист України
1994 — директор Державного театру пісні; потрапив в автокатастрофу
із 1999 — завкафедрою Інституту мистецтв при Національному педагогічному університеті імені Драгоманова
із 2005 — гендиректор Національного палацу "Україна"
Має дочку Олену й онучок Зою і Женю
2 
1
Коментарі