Ексклюзиви
Вівторок, 24 лютого 2015 05:30

"На лавці з'їли ковбасу й запили молоком. Плакали від щастя"

Автор: ФОТО: ТАРАС ПОДОЛЯН
  Григорій Чапкіс у власній школі танців у торговельно-розважальному центрі ”Більшовик” у Києві. Завжди носить краватки, має їх понад 600
Григорій Чапкіс у власній школі танців у торговельно-розважальному центрі ”Більшовик” у Києві. Завжди носить краватки, має їх понад 600

— Если бы не было войны, в свой день рождения устроил бы помпезный праздник где-то во Дворце спорта. Но сейчас на Донбассе людей постоянно убивают. Даже в ресторане в такое время непристойно устраивать, — каже хореограф Григорій Чапкіс. 24 лютого йому виповнюється 85 років.

Зустрічаємося в його школі танців на сьомому поверсі столичного ТРЦ "Більшовик". Через танцювальний зал секретарка проводить до кабінету Григорія Миколайовича. На стінах — світлини різних років, грамоти й дипломи.

— 80-річчя святкував у концерт-холі. Це в Броварах, — ­Чапкіс відкидається на спинку оббитого шкірою крісла. — Було 300 віп-персон, 500 артистів за кулісами стояли в черзі, щоб безкоштовно виступити. За всі ці роки надарували всього так багато, що нікуди ставити.

Григорій Миколайович підходить до 30-сантиметрової скульптури двох танцівників — чоловіка й жінки.

— Не знаю, скільки важить, але підняти складно, — каже. ­­— Вона з чистого срібла. Кілька років тому подарували в Італії. Там живе моя старша донька Лілія.

Наприкінці 1980-х мешкав у неї два роки. Тоді наша країна лежала: нічого було їсти, людям не платили зарплати. Щоб купити 200 грамів лікарської ковбаси чи тюбик зубної пасти, треба було годину стояти в черзі. Люди з двома дипломами торгували на вулиці. Алла Борисівна, з якою тоді зустрічався, залишилася без роботи. Я був заступником директора Театру на Лівому березі. Глядачі на вистави не ходили. У залі бувало 10 осіб, а на сцені працювали 20 артистів. Донька просила, щоб переїжджав до неї. Розписалися ми з Аллою Борисівною і разом поїхали. Прибули худі, сині й голодні. Від'їлися так, що обоє стали круглими. Мій зять — мільйонер. Має фабрику ювелірних виробів і оптовий магазин прикрас. Планували, що піду до нього на фабрику охоронцем, а дружина влаштується на фабрику морозива. Та ми цей час відтягували, як могли. Я не знав мови. Не уявляв, як день сидітиму за темним склом і дивитимуся, щоб ніхто нічого не вкрав.

Зять подарував "Мерседес". За два роки з дружиною об'їздили всю Італію. Та з часом вже нічого не цікавило. Почалася депресія, бо скучали за Ук­раїною.

Якось усі разом сиділи на віл­лі біля басейну. Піймали українську радіостанцію. В мене і дружини почалася істерика. Донька сказала: ви з глузду з'їхали? Їдьте додому, ви на моїх дітей погано впливаєте. Вони вже теж хочуть в Україну.

Наступного дня о п'ятій ранку виїхали. Ввечері були в Будапешті. Зайшли до готелю. Номер коштував 500 доларів. Ще 100 треба було заплатити за стоянку. У парку під деревом ми розстелили килим, який донька подарувала, там і заночували.

У Києві першим ділом пішли в магазин. Вистояли в черзі, купили ковбаси, чорну хлібину й огірків. Походили Хрещатиком, сіли на лавці і, як ханиги, з'їли ту ковбасу й запили молоком. Плакали від щастя.

Григорій Миколайович підходить до фотографії 10 танцівників ансамблю танцю ім. Вірського. Збоку написано "Дорогому Грише Чапкису в знак расположения и признания его таланта. Рад, что встретил тебя в жизни и работал с тобой. 1960 год. Павел Вирский".

— Я почав працювати з Вірським 27-річним, — продовжує Чапкіс. — З ансамблем об'їздили 71 країну. 1964-го під час гастролей у Канаді в наш багаж підклали вибухівку — хотіли влаштувати диверсію. Але через заметіль авіарейс скасували, й ми поїхали автобусами. Фура з реквізитом виїхала раніше й дорогою вибухнула. Ми залишилися без костюмів і музичних інструментів. Артисти порпалися в попелі з надією знайти хоч щось уціліле. Я відшукав портрет Вірського. Зайшов у номер до Павла Павловича і вручив йому. Він мало не заплакав. Подарував мені червоне сомбреро. Вже багато років я з ним не розлучаюся.

А коли виступали в Мадриді, за куліси пройшов Сальвадор Далі. Був у зеленому піджаку, з нагрудної кишені стирчала хустинка — смажена яєчня. Мені Далі (художник, скульптор, один із найвидатніших сюрреалістів XX століття. — "ГПУ") сказав: бачив, як ти танцював повзунець, у твоїх ногах сховані чудо-машинки.

Григорій Миколайович сідає у крісло. На жовтій сорочці поправляє різнокольорову краватку з геометричним візерунком.

— Краватки ношу постійно. Як забуду одягнути, повертаюся додому. Здається, що без неї замерзну. Вдома маю 600 краваток і сотню метеликів. А побачу у вітрині цікаву — купую. На роботу не можу прийти в потертих джинсах. Бо так почнуть одягатися тренери, а згодом і учні. Як хтось із працівників одягне щось не те, роблю зауваження: ви прийшли на роботу чи до лісу зібралися?

Григорій Миколайович виходить у зал. Стає перед дзеркалом, піднімає руки, ногами вибиває чечітку.

— Зараз можу дозволити собі не працювати. Грошей заробив стільки, що вистачить до кінця життя і на похорони. Та без танців не можу. Охоче беруся за нові проекти. Та якщо нецікаві — відмовляюся. Нещодавно за гарний гонорар пропонували провести бал. Сказали: дебютантів не буде через брак грошей. Дрес-код теж не обов'язковий, бо в людей немає грошей на вечірні наряди. Я кажу, що тоді вийде не бал, а дискотека. Не хочу.

У школі проводжу тільки індивідуальні уроки. Завтра прийде пара. Ставлю вальс на її весілля. Таких людей побільшало. Майже всі на другий день приходять із цукерками й шампанським. ­Кажуть: делікатеси з'їли й забули, а танець залишиться на все життя.

Третю дружину відбив у полковника

— Із першою дружиною Людмилою були однолітками, — розповідає Григорій Чапкіс. — Прожили 20 років і розлучилися. Наша донька Лілія закінчила Київське хореографічне училище. В Італії має балетну школу "Чапкіс-Денс".

Удруге став на рушник з ученицею Наталією. Вона молодша від мене на 21 рік. Розлучилися через суд. Мені присудили 9 квадратних метрів у нашій квартирі на Борщагівці. Я туди більше не ходив. Жив у робочому кабінеті. Наталія із нашим сином Григорієм мешкають у Сан-Франциско. Він має школу хіп-хопу "Чапкіс-Денс".

Із теперішньою дружиною 63-річною Аллою Борисівною познайомився у Театрі на Лівому березі.

— До мого кабінету зайшла розкішна жінка у чорному пальті. Попросила взяти її на роботу. Очі були сумні. Щоб не засмучувати ще більше, запропонував посаду адміністратора. Я був у жахливому стані: мав виразкову хворобу, кип'ятильником варив собі чай, сосиски і яйця. Алла Борисівна почала приносити в баночках манну кашу, молоко і сметану. А згодом забирала додому мої сорочки і прала потай від чоловіка-полковника. Пішла від нього й вийшла заміж за мене. Тоді дізнався, що вона — кандидат економічних наук. Працює начальником навчально-методичного відділу в авіаційному університеті.

Зараз ви читаєте новину «"На лавці з'їли ковбасу й запили молоком. Плакали від щастя"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 437
Голосування Як оцінюєте судову систему після вироку Стерненку?
  • Судової системи в Україні не існує. Є телефонне право президента
  • Вбивця і викрадач людей Степаненко отримав те, що заслужив
  • Українська судова система – це Портнов
  • Хто такий Стерненко?
  • Мені байдуже. Я виїхав з країни, або планую це зробити
Переглянути