Біля двору з дивовижним будинком — кіоск "Ремонт взуття".
— Усі цікавляться, — ладнає черевик старий чоботар. — Хто питає з інтєрєсом, хто — з удівлєнієм. Треті здвигають плечима, мовляв, у кожного свої причуди.
Скриплять ворота, й на вулицю виходить у спортивних штанах 57-річний Юрій В"ялий. У його дворі кілька здоровенних куп цегли, пісок, бетонозмішувач. Почувши чужого, надривно гавкає песик на ланцюгу.
— Великого собаку не заводжу. Як захочуть щось украсти, і так вкрадуть. Замок — то від хороших людей. Злий собака також.
Юрій підкурює цигарку, пропонує сісти на веранді у кріслі. Сам вмощується на табуреті. Час від часу переходить на російську.
— Дім почав будувати 1999-го. Хотів на даху літній сад зробити. Потім вирішив: нащо мучити рослини. Тоді й землю, і воду треба носити нагору. Вирішив зробити українську хатку.
Піднімаємося на другий поверх. Зупиняємось біля дерев"яної драбини.
— Тут буде ліфт, — пояснює Юрій, вибираючись на дах.
Там стоїть хатинка, акуратно вкрита очеретом. Рами та двері — різьблені.
— Майстрів запрошував, — хвалиться господар, — з нашого полтавського села Перещепина. Бачив по телеку, оголосили конкурс: хто краще вкриє хату Шевченка. Виграли хлопці, що вчилися цього в Англії, — сміється і натискає на клямку. — У мене двері дубові, як раніше в селах, а ключ — довгий, старовинний, ковалі трохи підправили.
Захотів у туалет — зранку винось після себе
Біля печі акуратно складені снопи очерету.
— Міг би провести воду, туалет. Дружина наполягає. Але хочу, щоб було, як у старовину. Захотів умитися — дерев"яний кухоль, цеберко, у туалет — зранку винось після себе.
У Юрія багато друзів і родичів у Білорусі, Казахстані, Росії. Мріє запросити всіх, селити у хатинці під очеретом — щоб відчули український дух.
— На столі будуть дерев"яні тарілки, ложки, макітра, горілка. Але не заводська, а своя, абрикосівка. З двох відер плодів виходить півлітра сорокаградусної.
Каже, що купив у Запоріжжі кілька козацьких печаток. Розливає горілку по пляшках, закупорює, розігріває сургуч — і має продукт власного виробництва.
— Горілка добра, зранку голова не болить. Можна сміливо сідати за кермо.
Пригадує, як одна київська газета надрукувала статтю про будинки багатіїв під Києвом.
— А поряд помістили фото мого будинку. Ну при чому тут я? І дім мій у Полтаві. Сини досі сміються. Кажуть: "Тату, дай мільйона". Хотів у суд подавати. Але був за "помаранчевих", а газета їх підтримувала.
Біля хатини бордюри викладені з каменю.
— Моя фірма "Хортиця" обробляє камінь, — пояснює господар. — Дружина працює бухгалтером, сини — майстрами.
Сім"я В"ялих виготовила не один пам"ятник у Полтаві. У Великих Сорочинцях стоїть їхній кам"яний Данило Апостол.
Юрій пригадує, як приїздив у гості поет Борис Олійник.
— Для нього робили тимчасові східці, бо старенький уже. Галю, ми вже внизу, — гукає дружині. — Знаєте, як познайомилися? Я служив на Байконурі, а вона вчилася в інституті. В Аральськ приїхала до батьків на канікули. Дзвоню до себе в частину, а потрапляю на її номер. Дзвоню вдруге — те саме. Ну, кажу, якщо втретє вас почую, будемо знайомитися. Виявляється, наші телефони відрізнялися однією цифрою. А на комутаторі вона якраз і заїдала.
Виходимо на подвір"я. Навколо — одноповерхові будинки.
— Весь район підлягає зносу, — запалюючи цигарку, смачно затягується Юрій і видихає сизий дим. — Тут скрізь парк буде, залишать тільки мій будинок і сусідський. Я ще басейн споруджу і фонтанчики на радість онукам.
Біля зелених воріт прощаємося.
— Треба дзвінок поставити, — чухає потилицю господар. — А то люди приходять, а я можу не почути.
1949, 6 січня — народився в Семипалатинській області, Казахстан
1969 — закінчив будівельний технікум в Усть-Каменогорську
1970 — познайомився з майбутньою дружиною Галиною
1972 — народився син Віталій
1977 — з"явився на світ син Денис
1989 — переїхав до Полтави
1992 — створив фірму "Хортиця", обробляє камінь
1999 — почав споруджувати будинок з хатою на даху
1 
1
Коментарі