Дмитро Іщенко, 54 роки, із села Соснова на Київщині, працює в Київському обласному археологічному музеї. А донедавна займав іще одну незвичайну посаду — обрядовця на похоронах.
Ми розмовляємо в музеї. На вулиці спека, а в будинку на вісім кімнат прохолодно. Дмитро дозволяє покласти сумочку на стелаж із документами. Він у розстебнутій на животі картатій сорочці та спортивних штанях.
Живе з матір"ю та дружиною. Старша донька теж у Сосновій, має трьох дітей. Молодша — в Києві, навчається в університеті культури.
– Колись моя мама лежала в лікарні, — пригадує пан Дмитро. — Її сусідку в палаті провідала племінниця. Прохопилася, що має неодружену сестру. Я поїхав, познайомився з Марійкою. І вже більше 30 років разом.
На початку 80-х у селі, за свинофермою, — продовжує, — викопали дуже давні речі, ще черняхівської культури. Я відвоював приміщення для музею, — обводить кімнату окулярами, — у фельдшерсько-акушерського пункту. Бо чуть з дому не вигнали — так хату захараскав черепками.
Недавно зайшов до однієї жіночки, у якої кераміку брав, а вона простягає шматочок скла. Думав, чорнильниця. А повіз, показав спеціалістам, виявилося — дно пляшки. Вісімнадцяте століття!
А чого почали займатися похоронами?
— Ще при Союзі закінчив курси при Києво-Печерській лаврі. Складаю конкуренцію священикам. Батюшка службу править, а я супроводжую покійного від дому до цвинтаря. Родичам розказую, що купити, складаю некролог. Пишу ночами, вдень – ні. На кожного покійника по два дні трачу. Одна справа, коли померла стара людина. А якось умер шофер 45 років, на робочому місці. Сім"я — у розпачі. Говорю з ними, а вони тільки очима кліпають. Тоді сусіди, колеги про покійника розказують.
А як нема священика, що робите?
— Службу по покійному не правлю, ні. А Псалтир читав. Це може робити кожен православний.
Ви віруючий?
— Аякже, хрестик ношу. Зараз у селі є церква, а колись, як хто преставиться, калатали в кислотний балон, який я повісив на цвинтарі. Чим ближче процесія до кладовища, тим частіші звуки.
Маєте зразок для промов?
— "З почуттям глибокої скорботи ми зібралися тут", — починає завчено. – Весь час удосконалююся, бо вже майже 20 років на цій посаді. Недавно по телевізору чую: "Одним цветком земля беднее стала, одной звездой богаче небеса". Стоп. Записав. Коли дитинку ховали, виступив так, що всі плакали. Як умирає стара людина, не особливо хтось сльозу пускає. Тоді я давлю на мозоль — цитую поетів, які присвячували вірші померлим матерям: "Я все б віддав, якби ти встала з цієї вічної пітьми". Додаю від себе: даруйте квіти і ласки матерям вчасно, цінуйте їх при житті.
16 гривень за протоколом
Іду з похорон, чую, баби балакають: "Я й не думала плакати, так цей же сучий син так сказав, так сказав!".
Якийсь особливий одяг є у вас ?
— Мені сільська рада колись замовила у кравця синій костюм, оздоблений чорним бархатом, і чорне пальто з каракулевим коміром. Але тепер уже їх не ношу. Ходжу у своєму.
На поминальних обідах буваєте?
— На навчанні ми запитували у своїх учителів, чи маємо право це робити. Можна. Але я не любитель. Ходив, але нечасто. Можуть і обсміяти — що заробляю на чужому горі.
А скільки коштує ваша праця?
— 16 гривень за протоколом. Але я їх не брав, вважав за непотрібне. Посаду обрядовця на похоронах займав майже на громадських засадах. Платили копійки. Тепер, кажуть, і цих грошей не буде. Дали зрозуміти, що я більше не потрібний. Я написав заяву, — каже ображено. — Я іще депутат сільської ради п"яти скликань. Був головою профкому колгоспу, начальником штабу цивільної оборони.
І тепер нікуди не ходите?
— Ні. Якщо не нуждаються... Хоча вважаю, що кожна людина після смерті заслужила на добре слово. Учора ховали учасника війни. То й голова господарства виступав, і сільський голова ходив. І генерала запросили — живе тут у селі дачник. А днями один повісився. Хтозна чому, якась причина була. Він не винний, то йому Вельзевул золотого стільчика підставляє. До самогубців священик не приходить. Я ж ходив і хоронив. А на цих похоронах ніхто нічого не сказав. Родичам же обідно!
Тільки в Сосновій ховали?
— Куди звали, туди й ходив. Моя посада була єдиною такою в районі, а може, і в усій області. Раніше казали: "У Києві мруть, до нас не несуть". А тепер і в нас ховають зі столиці.
За 20 років звикли до похоронів?
— Попервах дуже переживав. По три дні відходив. Заспокійливе пив. Хіба можна звикнути до такої гнітючої обстановки? Може й на краще, що більше не працюватиму. Нерви вже не ті. Хоча оце приходила дочка самогубці — просила скласти до патріарха листа, щоб дозволив заочне відспівування.
1951, 7 листопада — народився в селі Соснова на Київщині
1971 — закінчив Переяслав-Хмельницьке ПТУ N22 за спеціальністю "тракторист", працював директором будинку культури
1973 — одружився з Марією
1974 — народилася донька Надія
1975 — з"явилася на світ донька Тетяна
1981 — дружині на її 30-річчя зробив подарунок — відмовився від спиртного
1985 — створив музей села Соснова; депутат сільської ради
1987 — обрядовець на похоронах
2 
1
Коментарі