87-річний баяніст Микола Різоль гостей у своїй столичній квартирі на Русанівці зустрічає сам. Із його вікон видно краєвиди Дніпра та Києво-Печерської Лаври.
— Це єдине багатство. Більше нічого цінного ви тут не знайдете. Дружина до поліклініки пішла. Повернеться пізно.
Дружина Різоля Раїса Білецька півстоліття виступала з чоловіком у квартеті баяністів.
— Раїсі було найтяжче, — каже, сідаючи на ліжко, вкрите вовняною ковдрою. — Вона грала одразу на двох інструментах — баяні та педальному басі. Бас спеціально для неї у Харкові замовляли. Це клавіатура з тринадцятьма клавішами для ніг.
Зауважує, що її сестри, Марії Білецької, — не стало півроку тому. Померла у віці 82 років.
— Марія у квартеті грала на першому баяні. Люди на концертах вставали й скандували: "Марія — Паганіні!".
Згадує, що в цій кімнаті колись приймав радянську співачку Людмилу Зикіну. А її тодішній чоловік, Віктор Грідін, стоячи на колінах, цілував Марії руки.
— Вони тоді в "Україні" виступали. Дмитро Гнатюк подарував їм великий букет білих троянд. За сорок хвилин ці квіти вже стояли в мене, — говорить із гордістю.
Розповідає, що квартет утворився з двох дуетів — жіночого та чоловічого.
— Ми з Іваном Журомським були студентами. А сестри Білецькі були вже відомі на естраді. Познайомилися ми 1939-го в Москві, на першому конкурсі виконавців на народних інструментах. Я і Марія отримали треті премії, а Раїсу з Іваном відзначили дипломами.
Показує стареньке фото веселого парубка:
— Отакий я був тоді спокусливий хлопець із короткою стрижкою. Після війни ми переженилися. Я — з Раїсою, а Іван — із Марією. 1948-го нам дали квартири в будинку на вулиці Червоноармійській. Утрималися учотирьох, не пересварилися, — хвалиться. — У нас завжди було три думки: моя, Івана і сестер Білецьких. Жінки в усьому трималися разом. Квартет двічі на Шевченківську премію висували, але так її і не дали.
Сталіну не грали?
— Я йому грав ще 1935-го. Із червоноармійською самодіяльністю брав участь у концерті-рапорті у Большому театрі для делегатів сьомого з"їзду Рад. Виконував "Турецький марш" Моцарта й "Чардаш" Монті. Сталін сидів у ложі зліва, в першому ряду. Запам"ятав я його зосередженим, мовчазним і дуже уважним.
Жуков забрав мене до свого штабу
Аплодував вам?
— А що публіці залишається робити? — сміється. — Після концерту Ворошилов видав наказ про нагородження кращих артистів. Моє прізвище там стояло під N 1. Від наркома оборони подарували іменний годинник. Навіть після війни жодний орден не міг порівнятися з цією нагородою. Син малим розібрав його на детальки. Зате на техніці тепер добре знається.
Говорить, що нагород у нього — 35.
— Найдорожчі — ордени Червоної зірки, Великої Вітчизняної війни та "За заслуги перед Вітчизною" III ступеня. Останній вже Кучма вручав. У ансамбль Київського округу призвали на шостий день бойових дій, — пригадує. — Портрет Раїси я носив у солдатському ранці всю війну. Прощаючись, зайшли до гастроному біля Будинку офіцерів і купили дві палки "московської" ковбаси. Я дав слово, що їсти її закінчимо після перемоги. Сказав: із голоду вмиратиму, але сто грам додому довезу. Раїса з Марією залишилися в Києві. Годувалися тим, що їздили з концертами по селах. Потім їм кололи очі тим, що жили на окупованій території. Через це квартет ані до Франції, ані до Фінляндії не пустили.
Каже, пройшов із баяном від Волги до Берліна.
— Бувало, солдати підіймалися в атаку до закінчення концерту. Павло Вірський, до речі, теж починав у нас. Керував балетом. Але Александров, керівник ансамблю пісні й танцю Центрального фронту, не міг стерпіти під боком конкуренції. 1943-го випросив у Сталіна дозволу перевести Вірського до себе. І мене мали туди відправити. Але всіх випередив Жуков — забрав мене до свого штабу. Щоб поруч завжди був баяніст, який в скрутну хвилину міг розвеселити.
Кажуть, Жуков сам був неабияким баяністом.
— Ну, як учень він був не дуже талановитим, — усміхається. — Якось сказав: "Я нікому не заздрю, але баяністові, який грає краще за мене, пробачити не можу". Без баяна він жити не міг. Якось у Берліні на банкеті покликав Лідію Русланову й спитав: "Ну, як я граю?". "Для маршала — во!" — відповіла.
Він і класику знав. Я часто грав йому вступ до опери "Травіата". Після війни до Києва приїжджає генерал-лейтенант Антипенко, командувач тилу, кавалер чотирьох орденів Леніна. Зустрічається зі мною. "Миколо Івановичу, я без вашої "Травіати" жити не можу". Замовляють катер, ми виїжджаємо на прогулянку по Дніпру, і я двічі граю йому увертюру до "Травіати".
А Хрущова ви знали?
— Десь 1946-го відновлена Харківська фабрика музичних інструментів виготовила перший баян. Мене запросили до Ради міністрів показати його можливості. Головою тоді був Хрущов. Наша зустріч відбулася о другій годині ночі. Микита Сергійович послухав і сказав: "Хароший это баян, хароший. А вы как чувствуете? Играть удобно? Мех держит компрессию?". З"ясувалося, він і сам гармоніст. Говорить: "У нас в правительстве все на баянах играют. Даже Буденный".
Зараз удома якийсь інструмент тримаєте?
Обережно дістає з футляра старенький білий баян.
— Недавно з ним на сцену філармонії виходив, — говорить із гордістю. — Знайомі просять продати для сина або дочки. Бо знають, що мій інструмент принесе щастя. Хоча сучасні баяни більші та досконаліші, але я й на цьому віртуозно грати міг. Узагалі я люблю рух.
Чоловік додає, що ще років п"ятнадцять тому кожного дня всю Русанівку оббігав підтюпцем.
1919, 19 грудня — народився у Дніпропетровську в родині робітника-гармоніста
1935 — вступив до Київського музучилища
1939 — створив квартет баяністів Київської філармонії
1941–1945 — артист Червоноармійського ансамблю пісні й танцю Південно-західного фронту
1948 — одружився з баяністкою Раїсою Білецькою
1957 — народилася дочка Людмила, зараз піаністка
1967 — з"явився на світ син Юрій, нині керівник ансамблю "Веселі музики"
1977 — отримали квартиру на Русанівці
1989 — останній концерт у столичному Будинку художника
Серед учнів має 5 народних, 6 заслужених артистів, 7 заслужених діячів, 15 заслужених працівників культури
1 
1
Коментарі
1