— Людям руки-ноги трясуться, як йдуть до мене. Уявляють, що тут свічі скрізь, роги і всяке таке. Бояться спочатку. А потім розуміють, що я така ж людина, як і всі, — каже провидиця Алевтина з Тернополя. Прізвища не називає. Вік просить не вказувати. Вона гадає на картах, виливає віск і лікує травами.
Алевтина родом із Москви. Там закінчила торговельний технікум. До Тернополя переїхала 21 рік тому. Має синів 22-річного Дмитра й Івана, 18 років.
— Коли жила в Росії, познайомилася із тернополянином, який був там на заробітках, — жінка запрошує до своєї квартири на околиці міста. На стінах кімнати, де приймає відвідувачів, висять маленькі ікони та шматки паперу із записаними афоризмами. На столику під стіною — книжки і свічі. — Народила від нього сина. Він ще зовсім малий був, як переїхали до Тернополя. Було тяжко. Мова тиснула на мізки. Ностальгувала рік. А тепер здається, що краще Тернополя не існує. Поки що маю російське громадянство, але хочу українське.
У Москві в жінки залишилися всі рідні.
— Там і моя мама живе. Вона знала, що маю поїхати від них. Із дитинства пам'ятаю, як завжди говорила: "Одна дочка залишиться зі мною, закриє мені очі, а друга поїде". Мама добре читає на кавовій гущі. Але ніколи цим серйозно не займалася.
Не можу сказати, коли я відчула дар. Це було завжди. Можу викласти всю інформацію про людину, попередити про небезпеки. Карти — просто інструмент. Допомагають швидше сконцентруватися і видати інформацію. Працюю на картах таро, хоч будь-які здатні допомогти зчитати. Коли десь у дорозі, можу в магазині купити звичайну колоду. Говоритимуть ті карти, що на дотик приємні й теплі. Можу перебрати кілька колод, доки саме такі знайду.
Жінка причиняє двері. Жаліється, що допомагає іншим, але собі не може.
— Долю інших людей бачу, а свою — ні. Не маю права допомагати ні собі, ні родичам — такі закони, — говорить Алевтина. — Часто питають, чи можу я дати гарантію на свою роботу. Відповідаю: "Ви ж не в магазин прийшли. Яка гарантія?" Завжди кажу, що даю 90 процентів, а решта лишається в руках Господа.
Частіше клієнтами стають чоловіки. Бувало, що приходили закохані 60-річні. Питали, як розвиватимуться стосунки.
Колись прийшла 30-річна жінка, виглядала, як стара. Сказала, що їй поставили діагноз — четверта стадія раку. Коли відкрила карти, побачила смерть своїми руками. Морально людина вже стояла на порозі того світу. Жінка потребувала моральної підтримки. Її довелося струсонути, вселити віру і трохи підлікувати на енергетичному рівні. Приходила до мене разів шість. Минуло чотири місяці. Дзвінок у двері. Відчиняю — стоїть налита, рум'яна жінка з великим букетом квітів. Питає: "Ви мене не пам'ятаєте?" А я дивлюся і глипаю. Ніби і знаю цю людину, але боюся помилитися. Вручила мені квіти і сказала: "Ви були праві". Виявилося, що пухлина в її організмі тільки утворювалася, її встигли вирізати. Відтоді минуло 12 років. Жінка жива-здорова. Телефоном вітає мене на всі свята.
Записує відвідувачів на конкретний час. Живих черг уникає.
— Раз зустрілися в коридорі свекруха і невістка. Почали скандалити, — додає. — В обох був переляк, що можуть щось зробити одна одній. Ледве їх заспокоїла. Тому стараюся, щоб клієнти не контактували одне з одним.
Якось один мужчина прийшов із претензіями: "Ти нащо сказала жінці, що я гуляю?" Спочатку на прийомі в мене була жінка в сльозах. Відкрила, що чоловік їй зраджує. Видно, вона йому це розказала. Він був агресивний. Відповіла: "Якби ви прийшли до мене з якимось питанням, я вам теж сказала б правду". Потім розмова зайшла про його бізнес. Розійшлися на хорошій ноті.
3 
1
Коментарі