— Вирішили переїхати в село, коли доньці було 2 роки. Жили у двокімнатній квартирі з батьками і двома дітьми. Мріяли про свою хату, — каже львів'янка 36-річна Юлія Мацько.
2011 року вона звільнилася з роботи і переїхала в батьківське село Керниця Городоцького району на Львівщині. Чоловік 34-річний Станіслав — економіст. Виховують 13-річного Назара та 7-річну Лілію.
— Якось син розповів, що однокласниця постійно ходить побита, — розповідає Юлія. — Я пішла у школу. Спитала вчителів, чи помічають синці у дитини. Цю дівчинку бив вітчим — співмешканець мами. Ніде не працює, мають ще одну доньку. Потім ця дівчинка розповіла, як вітчим її домагався. Я зателефонувала у службу захисту дітей, принесла їжі.
Восени родина втекла до Львова. Діти шість тижнів не ходили в школу, а вчителям було байдуже. Через міліцію я дізналася, де вони живуть, зателефонувала. Жінка не хотіла повертатись у село, бо протікає хата. Але що вони роблять у Львові без роботи і житла? — каже Юлія. — Пообіцяла жінці поремонтувати хату. Попросила в сільраді шифер, один підприємець дав будівельні блоки, другий — диван, хтось приніс шафу, холодильник. Мій чоловік, батько і сусід перекрили хату, зробили стелю. Два місяці платили їм за світло.
Раніше селяни не любили одне одного. Навчила їх допомагати іншим. У певний момент життя людина має усвідомити, що може змінити чужу долю. Віддати частину заробленого комусь — це ознака здорового суспільства. Зараз сусіди цікавляться цими дітьми. Нещодавно привезли їм пральну машинку, порошок, закрутки, смалець. Шукаю жінці роботу. Вона отримала субсидію на дрова, але не купила. Пельмені, ковбаса — все на один день бере, а далі як Бог дасть.
Юлія випрошує в бізнесменів допомогу для школи, садка. Часто навідується у сільраду.
— З 1998 року на голову раз за разом обирають людину, яка майже 20 років нічого не робить. Хочу, щоб село розвивалося. У Городоцькому відділі освіти знають мене, як Юлю з Керниці, без прізвища. Випросила в них тумбочки й ліжка для садка, сама купила три. Добилася для школи дошку, парти, калорифери для 1–4 класів і садка, мати в спортзал. Залучила спонсорів — на 11 тисяч гривень купили інвентар. Спочатку на мене пальцем тицяли: "Приїхала тут зі Львова і щось із себе вдає". Тепер інакше. Пропало світло — дзвонять: "Юля, зроби шось!" Привезли щебінь, щоб засипати дорогу для шкільних автобусів. Знов дзвінок із відділу освіти: "Юля, робіть щось. Голова мав дати солярку, трубки не бере". Священик оголосив, що треба цвинтар поприбирати. Прийшов він, мій чоловік і сусід.
— Не розумію людей, які живуть для себе, — каже Юлія. — Вони втрачають багато щастя. Бо радість від того, що ти комусь подарував, а не тобі. Мрію, щоб кожен чиновник узяв на виховання дитину із сиротинця. А вони живуть для себе і дивуються, чого в їхніх дітей життя не складається.
Дохлих свиней викидають у поле
Юлія Мацько бореться із незаконним свинарником у селі.
– Торік у селі "завелися" свині. Підприємство ніби орендує склади, а тримає 3 тисячі тварин, – розказує Юлія. – Гній розливають на дорогу, на поля. Дохлих свиней викидають у поле. Сморід стоїть, що не можна відкрити вікно. Найближча стайня – за 180 метрів від першої хати, хоч має бути 500. Було три громадські слухання. Голова відмовчується, підставний директор теж, контролюючі органи не їдуть. Судиться зі свинарником лише пекарня, яка неподалік. Селяни не хочуть навіть перекрити дороги. Перед громадськими слуханнями ці підприємці почастували всіх пияків села шашликом і горілкою.
Знаю: ті, кому зробила добро, колись пройдуть і не привітаються. Або й злом віддячать. Я готова до цього. Не раз таке зустрічала. Цілий рік допомагала вдові з шістьма дітьми оформити ордер на гуртожиток, давала одяг. А коли мені потрібен був її підпис для звернення у держпромслужбу про свиней, відмовила. Попросила її не вплутувати. Хоча сама живе біля того свинарника.
1 
1
Коментарі