53-річна Парасковія Райлеску-Відінскі разом із чоловіком Венцеславом приїхала з Болгарії вісім років тому. Вони акредитовані тут як кореспонденти болгарської газети "Дума" — колишнього "Работнічєско дєло".
Це дуже вишукана і класично інтелігентна пара: елегантні, підкреслено ввічливі, завжди двоє і завжди попідручки. Він — мужчина 63 років, у чорному пальті й солідному костюмі. Вона — з білим шарфом на шиї. На вигляд — справжні аристократи.
— Тутешні євреї якось упізнали в мені ізраїльського магната. Так і сказали: "О! — Тель-Авів, Тель-Авів!" — сміється він.
Пан Венцеслав — історик, а ще — інженер-суднобудівник. Вершина його кар"єри — радник міністра економіки Болгарії. Пані Парасковія — член Міжнародної федерації журналістів у Брюсселі.
Пропонують піти до кафе, а не стояти під Введенським монастирем, який колись започаткувала болгарська черниця Димитра. Знаходимо кав"ярню на Пушкінській. Перше, чим цікавиться пан Венцеслав: чи є шкємбє-чорба — суп із потрошків. Пані Паша в строгому костюмі та білій блузці, з великим накрохмаленим комірцем.
— Це у них, у болгар, — пояснює вона, коли ми сідаємо за столик, — улюблена їжа. Недорога й корисна.
— А ви хіба не з Болгарії? — дивуюся.
— Я не болгарка, я з Молдови, — сміється. — А от мій чоловік — болгарин, зі старого дворянського роду Віденських. А разом ми бачили майже всі "оксамитові" революції Східної Європи.
Нас було семеро дітей, і всі дівчатка
Її чоловік знаходить щось схоже на болгарський суп — розсольник. Замовляє усім по грецькому салату та добрячому шматку смаженої яловичини.
Жінка розмовляє поволі. Відчуваю, що такого самого темпу вимагає і від мене. Чоловіка називає "мілічєк". Між собою спілкуються російською і, дуже тихенько, болгарською.
— Історія мого життя — це історія одного яйця, — розповідає.
Пан Венцеслав приносить пиво. Потім приносить іще хліб і лише тоді сідає.
— У наших історичних літописах Україна значиться, як Чорна Болгарія, — розповідає. — У давнину чорний колір означав північ. Навіть могила нашого легендарного кана Кубрата знайдена під Полтавою. Та й сама назва "Полтава" походить від болгарського слова "болтавар", що означає "володар". Ми з вами — брати. Ми тут уже сім років і ще не скоро поїдемо.
Його дружина ввічливо чекає, чи чоловік ще чогось не скаже, а тоді продовжує.
— Народилася я в селі Ґальтоси Кагульського району, в Молдавії, — каже. — Мій батько, Стеріан, працював у колгоспі водієм, "висів" на дошці пошани. Нас було семеро дітей, і всі дівчатка. А ще був "молочний" брат Іон — племінник батька, ріс із нами. Він єдиний з родини залишився у селі. Я — старша, хоч маю сестру-близнючку Катю. Мама казала: "Ти на десять хвилин старша". От і намагалася в усьому бути першою.
Вона сміється, а пан Венцеслав киває і поблажливо усміхається.
— Мама мала 18 пологів, але вижили тільки дівчатка. До мене всі діти, хлопчики, померли у віці до шести місяців. Мама розповідала, що сільські бабусі пожаліли її й підказали, що робити. Найперше — переконали не призначати хрещених до народження дитини. Й порадили одразу ж винести немовля на перехрестя трьох доріг і дочекатися, як хтось ітиме. Ця людина й мала мене хрестити.
— І хто йшов? — не втримуюся.
Пані Паша ніяковіє, дивиться на чоловіка. Той, здається, її не слухає. Можливо тому, що вона намагається розмовляти українською.
—Ішла бідна-пребідна сусідка Парасковія, з порожньою плетеною кошівкою. Жінка лишила вдома купу дітей і їхала до райцентру, на базар. Вона так і сказала: буде ця дитина світами мандрувати. Тому моє ім"я — Паша, хоч мамина родина кличе мене Валентиною. А другим іменем користуюся як псевдонімом. Збірку віршів у Кишиневі я видала як Валентина Райлеску.
Венцеслав пішов попросити, аби зробили музику тихіше.
Після восьмої вечора нікому не можна шастати по каструлях
— У нас була дуже велика кухня, а в ній — малесеньке вікно до кімнати із майже прозорою занавіскою, — продовжує вона. — Сім"я, хоч і проста, виховувалася в строгих правилах. Ми були найосвіченішими в селі. Батько мав багато книг, розмовляв літературною мовою. Одне з правил: після восьмої вечора нікому не можна шастати по каструлях. Не встиг повечеряти — чекай до сніданку. Якось спізнилися чи не всі семеро дітей. Хтось надумав тихцем зварити собі яйце, з-під курки з хліву. Татко почав допитуватися, хто це зробив, але ніхто не зізнався. Пізніше він сидів за тією занавіскою і попросив, аби йому принесли води. "Нехай принесе той, хто яйце варив!" — загадав він. Катя підстрибнула, але сіла. Він усе бачив.
— І як таке виховання вплинуло на вашу долю?
— Ми мали величезне поле, яке треба було обробляти, а хлопців не було. Тому Катю віддали до школи, а мене залишили вдома. Я пішла до директора і стала проситися потайки. Він узяв сільського голову, голову колгоспу і прийшов до нас. Тоді такі звичаї були — шанували батьків по-справжньому. У батька в підвалі було багато діжок з вином, і вони там частувалися... Після третього бокала батько погодився віддати мене до школи. А Катю забрав. Розказав поважним гостям про яйце, яке вона зварила.
Після школи я поїхала до Москви, вступила в університет імені Ломоносова. Звідти перевелася в Кишинів, вчилася заочно, бо вже працювала. Мене запросили на одеське телебачення вести молдавську програму? А потім були Румунія, Болгарія... Революції, інтерв"ю з главами держав, і з вашим Ющенком також.
1953 — народилася в Молдавії, в Кагульському районі
1970 — поїхала з села в Москву
1974 — перемогла в конкурсі "Куба в очах радянських глядачів" і побувала на "острові свободи"
1980 — обрана депутатом Одеської міськради
1989 — під час антикомуністичної революції виїхала на роботу в Румунію
1993 — зустріч з Венцеславом Відінскі
1997 — приїзд до Києва
2 
1
Коментарі