13 лютого у Києві попрощалися з директором Інституту філософії ім. Григорія Сковороди Мирославом Поповичем. На початку січня йому зробили операцію на серці. Після того переніс кілька мікроінсультів. Помер минулої суботи на 88-му році у власній квартирі.
— Востаннє бачилася з Мирославом Володимировичем за тиждень до смерті, — розповідає науковий працівник Інституту мистецтвознавства ім. Максима Рильського 62-річна Галина Бондаренко у приміщенні Академії наук України на вул. Володимирській у Києві. Тут прощаються з Поповичем. — Після операції він лежав удома. До останнього намагався бути активний. Хоч не ходив, але починав підтягуватися руками на перекладині. Раніше він щоранку робив зарядку і виходив на прогулянку. Був жайворонком — прокидався дуже рано і брався до роботи.
Мирослав Володимирович мав квартиру в "хрущовці". Час від часу приймав у себе переселенців із Донбасу та подружок доньки з розбитими серцями. Якось я порадила йому майстра з ремонту. Після розмови з Мирославом Володимировичем майстер крізь сльози мені казав: "Це такі добрі люди. Прикро, що мушу брати з них гроші. Але без цього ніяк — не матиму за що жити".
Труна стоїть у конференц-залі на другому поверсі. Біля неї на стільці сидить дружина Мирослава Поповича, етнограф 76-річна Лідія Артюх. Із-під чорної хустини видно сиве волосся. Жінку обіймають донька, мистецтвознавець Аліна Артюх та онучка, піаністка Белла Бауман.
— Знав Мирослава більш як півстоліття, — говорить поет Іван Драч, 81 рік. — Могли з ним говорити про все: від еротики до філософії. Часто сперечалися в нього на кухні, коли їли борщ.
У залі грає мелодія молитви "Аве, Марія". Перед труною на оксамитових подушках лежать нагороди Мирослава Поповича — ордени "За інтелектуальну відвагу" та князя Ярослава Мудрого. За нею — синьо-жовтий прапор із чорною траурною стрічкою.
— Під час Революції гідності представляв Мирослава Поповича перед виходом на сцену, — каже міністр культури 45-річний Євген Нищук. — У ті буремні часи його прихід додавав сили й віри в те, що ми йдемо правильним шляхом. Мирослав Володимирович робив усе твердо та виважено. Ніколи не сумнівався і не гарячкував.
О 12:00 в залі збираються кілька сотень людей. Аби попрощатися з Мирославом Поповичем, стають у чергу. Вона тягнеться від вхідних дверей. Люди тримають у руках троянди і гвоздики.
— Найбільше запам'яталися блискучі лекції Мирослава Володимировича про Григорія Сковороду, — розповідає аспірантка Інституту філософії Радислава Чекмишева, 28 років. Вбрана у чорну сукню. Її очі червоні від сліз. — Він був мудрий викладач. До кожного знаходив особливий підхід. Радив кожне рішення зважувати тричі.
У зал заходять президент 52-річний Петро Порошенко та прем'єр-міністр Володимир Гройсман, 40 років. Кладуть біля домовини букети червоних троянд. Петро Олексійович підходить до родичів Поповича. Тисне руки, говорить слова співчуття.
— Певною мірою пан Мирослав був і моїм учителем, — каже згодом. — Він дуже переживав за Україну, давав слушні поради. Це була надзвичайно сильна підтримка.
— Востаннє зустрілися з Мирославом Володимировичем наприкінці минулого року, — говорить письменниця 57-річна Оксана Забужко. Тримає букет жовтих хризантем. — Видно було, що він здав і різко постарів. Хтось ухопив мене за руку й потягнув до Мирослава Володимировича, щоб фотографуватися з ним. Він дисципліновано й покірно встав. Це було щемно і пронизливо. Вийшло, що то стало прощанням.
Шестеро чоловіків виносять труну на вулицю і ставлять у чорний катафалк. Везуть на Байкове кладовище. Мирослава Поповича поховали на 33-й ділянці. Там покояться актор Леонід Биков і художник Сергій Якутович.
Любив галушки з салом і цибулею
Два роки філософ Мирослав Попович вів кулінарну передачу на каналі "1+1". Компанію йому складали письменники, художники й дипломати. Біля плити говорили про культуру, філософію й політику.
— Мої улюблені страви — борщ і галушки з салом і цибулею. Готую їх за класичними рецептами, — казав Мирослав Попович. — Інколи імпровізую на кухні. Під час одного з таких експериментів придумав нову страву з курки. М'ясо треба трохи відбити дерев'яним молотком. Потім нарізати вузькою лапшею. Посипати перцем і товченим часником. На сковороді підсмажити цибульки, додати сметани, томатної пасти. Коли закипить, викласти обкачане у борошні м'ясо й смажити до готовності. Цю страву розхвалюють усі, хто її куштував. Друзі часто просять приготувати, коли збираються до мене в гості.
П'ять цитат Мирослава Поповича
Людина проходить багато народжень. І це цілком прозаїчна річ. Колись тебе струсоне якесь явище, яке ти побачиш або в якому візьмеш участь, — і ти зрозумієш, що жив неправильно. Цього боятися не треба, таке буває з усіма.
Бувають цілі епохи, коли добро стає "заразним". Мені здається, що ми живемо в такий час. Зараз є всі умови, щоб люди народжувалися не лише біологічно, а й соціально, щоб вони мали на собі "печать Божу". І саме це так вражає іноземців — вони собі уявити не можуть, щоб так боротися за європейські цінності.
Нинішня війна — війна принципів. Справа не в мові і навіть не в незалежності. У цій війні ми боремося за те, щоб побудувати суспільство з людським обличчям.
Кожна людина повинна знати, за яких обставин погодилася б віддати життя. Не йдеться про дітей чи онуків, заради яких ми готові на все. У кожного повинні бути інші цінності, за які він пішов би на смерть.
Ми часто називаємо перемогою та успіхом те, що є всього лиш результатом добре виконаної роботи. До мене чітке усвідомлення перемоги прийшло після другого Майдану — коли Янукович утік з країни. Але разом із ним з'явилося відчуття глибокої тривоги. Бо епохальний поворот історії не може бути легким.
3 
1
Коментарі