63-річна Мирослава Мельниченко 2,5 роки працювала офіціанткою у військовому госпіталі Кабула в Афганістані. Завербувалася туди добровільно. Жінка не могла стерпіти розлуки з сином. Під час військової служби Валентин Мельниченко з 1987 по 1988 рік охороняв аеропорт столиці Афганістану.
Мельниченки живуть на вул. Майданецькій у райцентрі Тальне Черкаської області. Дорогою до них зустрічаю Валентина.
— Наша хата отам зразу за трансформатором. Мати вдома, — каже.
Із двору вискакує рудий собака. Слідом за ним виходить Мирослава Василівна.
— Не бійся, Топа не кусається.
Мельниченко сідає на табуретку.
— Я сама родом із Западної. Може, чув город Самбір? Сюда приїхала сапати буряки, зустріла Володю й вийшла заміж. Сина народила в 1967-му, а дочку в 1972 году. Валентин закончив школу і пішов учитися на автомеханіка. А весною 1986 року його забрали в армію. Перше пісьмо прийшло із Термеза (місто в Узбекистані на кордоні з Афганістаном. — "ГПУ").
— Я як почула про Афганістан — в ужас прийшла. Уже тоді бували случаї, шо гроби в Тальне привозили, — схлипує. — Пішла у воєнкомат. А там майор Тартачний каже, що раз у Термезі, то точно піде на Афган. Я тоді розведьонною була, сама собі хазяйка. Рішила, що раз так, то і я туди поїду. Тут же і завербувалася. Сину, щоб не волнувався, написала, що завербувалася в Германію.
Декілька місяців пішло на підготовку виїзних документів. На 14-літню доньку Тетяну Мирослава Василівна оформила опікунство. Опікуном став свекор Петро Мельниченко. Валентин уже був у Афганістані, охороняв кабульський аеропорт. У грудні жінка вилетіла до Ташкента.
— Там іще тиждень сиділа. Декілька разів уночі пробували вилетіти на Кабул, але аеропорт Кабула не приймав, бо були ночні обстрєли. А я ж зразу Валіка там представляла.
За кілька днів літак таки вилетів. Мельниченко зійшла трапом першою.
— Усі пішли на приймальний пункт, а я ходжу по взльотній полосі, сина виглядаю. Підійшов якийсь офіцер: "Чого стоїте, зараз буде обстрєл!" Кажу, що син у мене тут.
Офіцер виявився земляком із Білої Церкви. Назвався Володею. Порадив написати записку для Валентина.
— Валік пішов до командіра. Каже: "До мене мама приїхала". А той дивиться на нього: "Може, в тебе криша поїхала?". Але потім узяв лікаря, Валентина і прийшли на пересильний пункт. Дивлюся, а Валік маленький, худенький такий. Розсердився на мене: "Ти ж повинна була в Германії бути". Забрали мене в часть. Там і повечеряли разом: я, командир, Валік і комсорг.
Командир батальону Володимир Проценко був українцем із Вінницької області. На ранок Мирослава мала вилітати до місця служби в місто Шинданд.
— Проценко пішов у штаб армії. Упросив, щоб мене лишили в Кабулі. На слєдующий день я вже робила офіціанткою у військовому госпіталі. Скільки, дитино, там жахів надивилася! Бувало, молоді хлопці без рук і без ніг. Обрубки. Наплакалася на всю жизнь. Валентин казав: "За всіма не наплачешся, мамо".
Сина Мирослава Василівна бачила чотири рази на місяць. Траплялося, залишався на вихідні в госпіталі. Потім командир присилав по нього бронетранспортер.
Люди йшли в магазин, а звідти не поверталися
— Госпіталь був обгороджений височенним забором, щоби афганці машини із зривчаткою не підганяли. Якось біля індійського посольства підірвали прямо на вулиці, то батько-афганець знайшов голову своєї дочки-школярки аж на балконі сусіднього зданія. Серед афганців всякі були: і винні, і без вини.
За роботу Мельниченко щомісяця перераховували 100 карбованців на ощадну книжку в Союзі. Іще 230 чеків можна було обміняти на місцеву валюту афгані.
— Наміняємо чеків і в город виїжджаємо раз на місяць бетеером скуплятися. Страшно було. Случаї бували, що люди йшли в духан (магазин. — "ГПУ"), а звідти не поверталися. І по сьогодні їх нема.
Весною 1988-го Валентин демобілізувався. Мати залишилася служити до кінця контракту.
— Тоді вже я виглядала його пісьма. Хлопці-паразіти, бувало, лінувалися нести, то рвали й викидали їх.
Мельниченко користується пільгами як колишня інтернаціоналістка. Її внучка народила дівчинку.
— Мій Валентин тепер уже дід, — сміється.
2 
1
Коментарі
1